Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

— Та що там казати, зрозуміло й так: комахи не вміють думати! От хоча б муха. Ти її відганяєш від столу, а вона все летить на нього й летить, навіть коли бачить, що ти чатуєш на неї з газетою чи мухобийкою. І літатиме, доки її вб'єш. Ні, таких тупаків, як комахи, ще пошукати! — бубонить батько.

Йому набридло лежати на канапі, він весь час намагається підвестися. Та компрес на обличчі не дає. А не виконати припису не наважується.

— А телефон, телевізор? Хто їх винайшов? Бджола? Чи комар? — риторично питає він, гордовито вигинаючи торс і розправляючи плечі. Він вочевидь хоче натякнути, що й сам належить до племені винахідників.

Тим часом його дружина спостерігає за мурашиною автострадою вздовж стіни. Мурашки бігають нею в кілька разів швидше, ніж люди, поспішаючи на роботу.

Дійшовши до кутка, мати остовпіла: між двома стінами перекинуто бездоганний підвісний місток, складений із найдрібніших шматочків дерева і тонесеньких бамбукових пластинок, скріплених жилками листочків. Усі деталі місточка добре оброблено і підігнано. Роззявивши від подиву рота, мати надовго застигла в такій позі. Зведено й справді бездоганно! Молодиця навіть не підозрювала, що такі дрібні істоти, як мурахи, мають великий хист до будівництва.

— А Нотр-Дам? А Танкарвільський міст? Хто, цікаво, збудував міст в Танкар-вілі? Може, мурашки? — ніяк не вгамується батько, осліплений не так компресом, як своєю самозакоханістю.

Мати оглядає бездоганний місточок, гігантський для мурахів і мініатюрний для людей, розуміючи, що він нічим не поступається Танкарвільському.

— Любий, мені здається, в твоїх словах мало правди, — промовляє мати, коли нарешті здобувається на слово. — Тут ось якраз місток, що його збудували мурахи, і я ніяк не можу зрозуміти, як їм вдалося так майстерно звести його!

Компрес зарухався: Франсуа зреагував на слова дружини.

— Ну, ці мурахи, напевно, надіслали замовлення до мурашиного інженерного бюро, воно сконтактувалося із мурашиним архітектурним бюро… У мурахів же багато навчальних закладів, де готують архітекторів! Після тривалих дебатів мурашиний парламент проголосував за кредити, мурашиний банк знайшов кошти і мурахи-будівельники збудували міст! — єхидно відповів він, сподіваючись, що дружина поцінує його гумор.

Він зовсім забув, що саме цього таланту його дружина не мала ніколи, і він не прокинувся в ній від споглядання мурашиної біганини.

— Та невже?! Неймовірно! — подивовує мати з наївною простотою. — Ніколи б не подумала, що мурашине суспільство влаштоване, як наше!

Компрес парує: батько задимівся, як котлета на розпеченій сковорідці.

— Чи ти будь-коли думаєш? Як мурахи можуть спорудити місток?! — скипів розгніваний батько. — Мураха важить лише два грами! А щоб зважити її мізки, навіть терезів таких нема! Замислись хоча б на дві секунди, перш ніж плести нісенітницю!

Артурова мати завжди вірить своєму чоловікові, особливо коли він кричить. Одначе ж місток у неї перед очима — і вона наважується відповісти.

— Любий, тут справді збудовано місток! А судячи з того, яка кількість мурашок ним користується, це не тимчасова споруда!

Франсуа-Арман зумисно довго зітхає, щоб продемонструвати глибину свого розчарування.

— Чудово! Чому б і ні! Мурашиний місток просто в будинку! І мурахи інтенсивно користуються цим містком. Що ж, на здоров'я! Я за них тішуся! — відчайдушно намагаючись зберегти спокій, — каже батько. — Одначе зов-сім-не-мож-ли-во-щоб-ці-му-ра-хи-са-мі-збу-ду-ва-ли-цей-чор-тів-міс-ток! Зрозуміло?!

Він зривається на крик, але голос його звучить глухо, ніби рота заткнули кляпом. Гніваючись, він жує компрес.

Дружина погоджується. Всі знають, що розгніваний чоловік не чує, коли до нього звертаються.

— Гаразд. Це не мурахи, — покірно поступається вона.

І чоловік, задоволений, що переконав дружину, розслаблено простягнувся на канапі.

— Але якщо не мурахи… то хто тоді? — питається жінка, коли ніхто від неї не чекає ніяких запитань.

І Франсуа миттю спускає на неї всю зграю псів…

РОЗДІЛ 4

Винуватець мурашиних пересувань — Артур. Він сидить за дідусевим письмовим столом з лупою в одній руці і з пінцетом для вищипування брів у другій. Перед ним — малесенький шматочок соломинки. До неї хлопчик приклеїв дванадцятеро коліщат. Власне, не коліщат… Цю функцію виконують дрібні круглі перлинки, настромлені на голки, що заміняють колісні вісі. З одного кінця до соломинки прикріплена крихітна система тяги, що дає змогу будь-кому посунути багатоколісну споруду з місця. Одне слово, Артур складає вантажівку-цистерну, лишень в мініатюрі. Замовники перебувають тут-таки, у нього перед очима. Точніш, перед очима у нього похитуються п'ять пар розкішних мурашиних вусиків, що належать п'ятьом мурахам, що їх мурашине плем'я делегувало приймати роботу.

Пінцетом Артур бере останню перлинку. Обережно крапає на неї клеєм і прикріплює до авто. Потім, відклавши лупу вбік, він задоволено оглядає своє творіння.

— Ну, ось і готово! — каже він.

Мурахи захоплено аплодують, не шкодуючи ніг. Стоячи на задній парі, вони підняли передню й середню і плескають ними. На жаль, Артур радше здогадується про оплески, ніж чує їх.

— О, щиро дякую, дякую, ні за що, — скромно вклоняється він. — А тепер — уперед! Сідайте! Я вас проведу.

Мурашок не треба припрошувати — вони шмигнули в соломинку. Всі дуже хвилюються: цікаво, а яка вантажівка всередині?

Відтоді, як ми вперше побували в дідусевому кабінеті, ця кімната не дуже змінилася. Меблі, колись продані за безцінь шахраєві-антикварові, знову стоять на своїх місцях.

Важкі часи минули — всі предмети встигли покритися звичним шаром пилу.

Дідусь не любить, коли порушують милий його серцю безлад. Бо сам його безладом не вважає. Серед того розгардіяшу навіть курка не знайде тільки-но знесеного яйця. Сам же Арчибальд знайде все, що йому потрібно, та ще й курку з яйцем. Він безпомильно знає, куди поклав кожну річ, і тому найменше порушення логіки цього мальовничого музею мотлоху може непоправно зашкодити його власникові.

Проте у винятковому випадку дідусь ладен поступитися, і, зважаючи на Артурові заслуги, він дозволив встановити в його кабінеті електричну залізницю. Удостоївшись такої честі, Артур мало не луснув від щастя. Звісно, рельєф місцевості хлопчик не змінював. Рейки, прокладені поміж двох величезних валіз, оминали долину книг, потім проходили між колекційними африканськими статуетками, які байдуже позирали на поїзд. Так само дивляться на поїзди корови, що звикли до залізниці, прокладеної через луки. Хоча статуетки на них і не схожі.

Артур обережно ставить вантажівку-соломинку на товарну платформу, долучену до останнього вагона спеціального потяга.

— Я вас супроводжуватиму — так спокійніше: дороги доволі небезпечні, — звернувся Артур