Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

РОЗДІЛ 3

Вибігши з лісу, Артур помчав до самоката. Він його залишив на галявині, хлопчикові без нього легше було петляти поміж деревами. Альфред гавкає і крутиться навколо господаря, як набридлива муха.

— Молодець, Альфреде! Я тебе зрозумів! Лечу! — скоромовкою відповів псові Артур, осідлавши свого вірного «коня».

Вискочивши на стежку, він кілька разів сильно відштовхнувся ногою від землі, щоб самокат набрав швидкості, і стрімко понісся додому. Хлопчик чудово знає дорогу, йому нема потреби гальмувати, і він у курсі, де можна зрізати кут, не втрапивши до ями і не врізавшись у дерево. На перший погляд, самокат — нескладний в управлінні, одначе щоб на ньому ганяти, потрібні тренування і спритність. Артурова спритність усім відома. І на самокаті він тренується давно.

Останній віраж… Артур пригинається, намагаючись зменшити опір вітру. Альфред висолопив язика, та аеродинамічні властивості пса через це ніскільки не зменшилися. Він біжить услід за хлопчиком, але, побачивши попереду дім, виривається вперед і першим підбігає до ґанку. Там він чекає, коли Артур зіскочить зі свого «коня», а потім веде хлопчика туди, де все ще розігрується жахлива драма…

Бджола ще під склянкою. Вона лежить на спині, лапками догори і, ніби в неї вже почалася агонія, дряпає ними уявну землю. Бджолині лапки густо покриті липким повидлом. Артурові не віриться. Хто здатен на таку жорстокість? Хлопчик озирається навсібіч. Винуватець, вочевидь, випарувався. Одначе всі знають, що злочинець завжди повертається на місце злочину. І Артур обіцяє собі дочекатися його. Навіть сто років чекатиме, якщо прийдеться. Та тепер треба рятувати бджолу.

Артур обережно підіймає скляний ковпак. Свіже повітря вмить обвіває комаху. Та вона майже не реагує — певно, вже прямує до свого цукрового раю. Хлопчик уміє відкачувати потопельників, знає, як діють рятувальники. Минулого літа його навчили в скаутському таборі багатьох корисних речей. Але бджілка занадто маленька, щоб їй вдихати повітря способом «рот у рот».

Тому Артур лиш обережно дмухає на комашку. Від цього її тоненькі крильця злегка тремтять, одначе, схоже, вона ще не прийшла до тями. Хлопчик розгубився. Може, спершу треба помити лапки від повидла, а потім перевернути її на живіт?

Тим часом Артурів батько, ставши на всі чотири кінцівки, з яких виднілася тільки одна пара, заліз в найглибший куток шафи під мийкою. Розбивши і перекинувши все, що тільки можна було розбити і перекинути, Франсуа-Арман виліз, переможно демонструючи балончик з інсектицидом.

— Ось бачиш! Я ж казав, що там лишився ще один! — радісно повідомив він дружині, яку чомусь ніскільки не втішили його слова.

— Я його не помітила, — невміло приховуючи ніяковість, відповіла вона вочевидь нещиро.

Чоловік її, звісно, без сьомої клепки в голові, але навіть він про щось здогадався з такого невпевненого голосу.

— Люба моя, хіба мені треба тобі нагадувати, що я це роблю задля всіх, а головне — задля Артура? — багатозначно промовив він, ніжно обіймаючи її за плечі.

Дружина покірно погоджується. Чоловік же і далі щедро сипле сіль на рани своєї половини.

— Ти що, забула настанови лікаря? Дружина знову покірно погоджується.

Однак Франсуа-Арман ще не досяг свого — не налякав її до божевілля.

— Він зрозуміло сказав, що бджолине жало для нього смертельно небезпечне. А ти хочеш, щоб я дозволив цим звірюкам літати навколо будинку? Щоб ми стали свідками, як саме в розпал гри в хованки наш маленький Артур скрикне від болю і впаде на землю? Хочеш, щоб веселий сміх нашого хлопчика змінився на жалібний стогін?

Батько переміг. З очей матері покотилися сльози.

— Ох, мій маленький Артуре! Я так тебе люблю! — заридала вона.

Щоб заспокоїти дружину, — чоловік — як йому здається — підбадьорив її плесканням по плечу.

— Тоді в нас нема іншого виходу. Вона… або він!

Після довгих пошуків Артур нарешті натрапив на уламок сірника. Тепер він може почистити бджолині лапки. Зосередившись, ніби офтальмолог, що пересаджує кристалик, чи хірург, що пересаджує серце, він легенько, одну за одною, рятує лапки, знімаючи з них липке повидло. Комаха, напівзадушена, знетямлена, інстиктивно випускає жало, як це роблять бджоли під час нападу. Бджолине жало — шип, наповнений отрутою, поволі розгойдується, шукаючи ворога. Певно, комаха й не підозрює, що маленький пальчик, який швидко снує поруч із нею, належить руці, власник якої мріє лиш про те, щоб її порятувати.

А чи знає Артур, що щоразу, коли йому вдається зняти з бджолиної лапки ще одну крапельку повидла, він ризикує своїм життям?

Звісно, знає. Лікар добру годину переконував його, які небезпечні для нього бджоли. Він навіть збирався заборонити йому виходити надвір. Та це мало б такі наслідки, якби він наказав цвіркунові не сюрчати ціле літо. Любов до природи була в Артуровій крові, а серце він віддав тваринам. Тільки коли його легені наповнені чистим повітрям луків та полів, він почувається щасливим. І зовсім не розуміє, звідки взялася ця алергія. В глибині душі він переконаний, що старенький слабкозорий лікар просто помилився в діагнозі. Чи сплутав його амбулаторну картку з карткою якогось іншого хлопчика. Скажімо, його шкільного приятеля Боббі Паскуаля, тлустого, як рахат-лукум, білого, як рахат-лукум, і глевкого, як рахат-лукум. Довершити примітивний опис Боббі можна повідомленням, що улюблені його солодощі — той-таки рахат-лукум. Боббі виходить з дому лишень тоді, коли треба йти до школи. Він боїться всього! А головне, він боїться, що йому стане страшно! Тільки побачить бджолу, вже стогне, ніби вона його вжалила. Він стверджує, що має надчутливість. Однокласники ж переконані — він просто полохливий, як заєць. Проте Артура ніхто не порівнював із зайцем.

Нарешті хлопчик завершив свою ювелірну роботу. Комахи славляться своїм безпомильним інстинктом, і, відповідно, інстинкт цього крихітного створіння теж повинен спрацювати. Тисячу разів бджола мала можливість вжалити хлопчика, і тисячу разів якась сила, якась хвиля накочувалася на неї, не дозволяючи це зробити. Вона, певно, відчувала, що цей хлопчик і мухи не зачепить. А значить, якщо провести логічний ланцюжок, то й бджоли не образить.

Тіло комахи здригнулося. Бджілка потяглася, ніби перевіряла, чи на місці усі її кінцівки, що так довго були склеєні повидлом. Потім вона кілька разів звела і розвела крильця, з задоволенням констатуючи, що вони не пошкоджені.

— Мені дуже шкода, що так сталося.

Я зроблю все, щоб цього не повторилося! — палко вигукує Артур, покладаючи на себе зобов'язання вибачитися перед бджолою за батьків учинок.

Кілька хвилин