П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
В аеропорту проштемпельований Джексоновою пластмасовою печаткою паспорт відкрив перед Гундлахом усі двері. Джексон докладав усіх зусиль, щоб Гундлах устиг на турбогвинтовий літак панамської авіакомпанії «Копа», але так, щоб ніхто не звернув на нього уваги. Фарс холодного прощання перейшов у напівсекретний інструктаж.
— Незабаром ми поговоримо про все, — буркнув Джексон. — Але не повертайтеся без вантажу! О третій ваша перша розмова по телефону; ніколи не дзвоніть з готелю й запам'ятайте код. Ну, а що буде, коли ви зіпсуєте справу, вам ясно?
— Подбайте, щоб з сеньйорою Ортегою було все гаразд. Якщо я не зможу з нею поговорити…
— Що тоді? — примружив очі Джексон.
— Пальцем не кивну, поки не поговорю з нею.
Джексон підніс кулак майже до його носа, але передумав, нічого не сказавши на прощання, круто обернувся й пішов геть. На рівень вишколеності Джексона Гундлах звернув увагу ще під час інструктажу. На відміну від свого шефа він полюбляв погрозливі жести, ніби ще більше підкреслюючи ними всю фатальність становища. Це виявилось і зараз, ніби йшлося про зовсім звичайну справу. Пригнічений, Гундлах сів у літак. Він не бачив виходу із свого становища, його взяли в лабети. Або він роздобуде зброю й визволить Гладіс, ставши для неї зрадником, або ж вона потрапить до рук хунти. І все-таки Гундлах намагався не впадати в розпач; на відміну від Гладіс він мав якусь можливість діяти.
З кишені переднього крісла виглядали газети. Гундлах витяг і розгорнув одну. Тут ішлося про американських військових радників у Сальвадорі, яких, за офіційними даними, на чолі з полковником нібито було всього 45 чоловік. Інша стаття повідомляла про американського священика, який перейшов на бік партизанів. Священик виступив з інтерв'ю телекомпанії Сі-бі-ес, а в американське посольство передав листа з поясненням свого вчинку. Несподівано Гундлах натрапив на повідомлення під заголовком «Вторгнення іноземних партизанів», де наводились слова посла Роберта Уайта, нібито вчора вранці десантні катери закинули з Нікарагуа добровольців, а глава сальвадорської хунти Наполеон Дуарте навіть називав точну цифру: 100 чоловік; половину з них було вбито при висадці на берег, у них знайдено нікарагуанські чи кубинські документи… Дуже прикро! Якщо це була навіть вигадка, в Манагуа подвоять пильність. В наступній публікації теж нічого особливого не повідомлялось, її автором був відомий американський сатирик Арт Бухвальд. Він наводив інтерв'ю держсекретаря з Бобом Хоупом — одним з відомих коміків під час другої світової війни, а також під час воєн в Кореї та В'єтнамі: «Містер Хоуп? З вами говорить держсекретар Хейг… Пробачте, що забираю у вас час. Але я хотів би з'ясувати, чи готові ви виступити на різдво перед нашими хлопцями в Сальвадорі? Так, національна рада безпеки мала розмову з президентом, і той сказав, хто там буде організатором різдвяного шоу, підкресливши, що не пошле наших хлопців на війну, якщо там не буде вас, містере Хоуп…»
У Манагуа все починалось невдало. Незважаючи на ранню годину, стояла страшенна спека. Поки Гундлах їхав на таксі від аеропорту Мерседес, у нього сорочка прилипла до тіла. Манагуа в усій Центральній Америці, здається, була найнижче розташована над рівнем моря столиця. Ні з величезного озера, ні з недалекого океану не було й натяку на вітерець. Гундлах не знав, куди йому взагалі їхати. Шофер таксі попередив, що без броні в жодному готелі він не отримає кімнати; їх тут взагалі мало, та ще й землетрус багато поруйнував, і сомосівські бомбардувальники під час громадянської війни завдали чимало шкоди…
— Везіть до найбільшого готелю, — сказав Гундлах. Йому явно не щастило.
Місто лежало ніби в улоговині. Всюди ще видніли руїни, лише де-не-де порозрівнювані й засаджені деревами. Центр міста був унизу, біля озера; площа Республіки з величезним, ще не добудованим собором і Національний палац на перехресті проспекту Рузвельта й вулиці Норте. Там був і готель, до якого вони їхали. Дорога вела вгору повз тропічний центральний парк аж до вершини гори Тіскапа, де було набагато свіжіше повітря і не так жарко. В кінці вулиці розташована військова академія з казармами і відкритим військовим плацом, далі помпезно височів мавританський палац-замок Сомоси — своєрідна фортеця з двома сторожовими вежами. Решту будинків обабіч головної артерії міста в грудні 1972 року зруйнував землетрус. Неушкодженими залишилися лише дві будівлі: п'ятнадцятиповерховий банк, що нібито був споруджений з урахуванням усіх протисейсмічних заходів, і пірамідоподібний готель «Інтерконтиненталь». Саме навпроти його під'їзду шофер зупинив таксі. Він, між іншим, розповів, що на останньому поверсі готелю перед землетрусом жив відлюдкуватий мільярдер Говард Х'юз. Його приватний літак був єдиним цивільним літаком, який зміг вилетіти з міста через день після землетрусу.
Місць в готелі не було. В Гундлаха взяли валізу й поставили його на чергу. Суцільний ланцюг невдач не кінчався. Але що це? Щось його ніби стримує. Невже це від нестерпної спеки? Сумніви також роблять людину нерішучою і вганяють в піт.
Два поверхи Національного палацу, збудованого в неокласичному стилі, здалися йому кошмарним сном. Він розумів, що повинен звертатись у найвищі інстанції, до найвідповідальніших осіб, інакше все буде марно. Якщо говоритиме з менш авторитетними людьми, його засиплють бюрократичними запитаннями і зрештою, вимотуючи нерви, змусять чекати рішення вищих інстанцій. І все ж йому до обіду не пощастило пробитися ні до члена Урядової ради, ні до міністра внутрішніх справ Томаса Борхе, про якого вчора згадував Пінеро. Він розказував, що це професійний революціонер, йому сорок дев'ять років, що він користується авторитетом; це кремезний чоловік, уже з тринадцяти років він брав участь у робітничому русі і був одним із зассновників сандіністського фронту визволення. В 1976 році Сомоса заарештував його і протягом кількох місяців мордував у в'язницях. Борхе вийшов на волю аж у серпні 1978 року, завдяки перевороту в Національному палаці, рівно за рік до остаточної перемоги сандіністів. В колі друзів і соратників його з повагою називають Стариком. Якщо
