П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Ні, це не проста допитливість… Ходімте до мене в кімнату, я вам щось покажу. А потім ми запишемо на плівку вашу історію, поки вона ще не втрачена для світу.

— Тобто — для вас?

— Іноді це одне й те саме. — Мак-Лін вправно спорожнив тарілку з фруктовим салатом, покликав кельнера, вони розплатились і рушили до виходу. Вже в ліфті Гундлаха охопило якесь незрозуміле напруження, схоже на нетерплячку; він передчував наближення розгадки. Мак-Лін дав йому знак бути обережним. Здавалось, він знає більше, ніж каже. Можливо, від Дорпмюллера? Цікаво, що той йому розповів? Вони були схожі на гравців у покер, кожен хотів вивідати наміри другого. Вже в номері британець витяг з чемодана пляшку шотландського віскі «Білий кінь» і крикнув служникові готелю, щоб принесли льоду, але Гундлах зупинив його.

— Оце й усе, що ви хотіли мені запропонувати? — розчаровано спитав він.

Мак-Лін лукаво посміхнувся, й спритно, мов циркач, розгорнув на столі карту Гідрографічного офіса Лондонського адміралтейства. На ній у масштабі 1: 145 000 було зображено бухту Фонсека, здебільшого в чорно-білих кольорах, водна гладінь була світло-голуба, суходіл позначався сіруватим тоном; в узбережній смузі виділялося шість маяків, майже всі на північному заході… Мак-Лін показав на щось пальцем у правому ріжку аркуша. Там, на південному сході бухта утворювала конус, який переходив у звивисту річку на території Нікарагуа. Річка була судноплавна, береги її поросли лісом, ширина сягала половини морської милі. Позначена цифрами глибина сягала від трьох до одинадцяти футів.

— Моє відкриття — Естеро-Реаль, — сказав Мак-Лін майже пошепки, але надаючи своїм словам якогось особливого значення. В цю мить він був схожий на зухвалого старого фокусника. — Естеро-Реаль — так називається оте дивне гирло. Цією річкою сплавляють ліс, і, як я виявив, традиційним ремеслом тут є контрабанда. І саме тут, містере Гундлах, на цих диких берегах, які практично неможливо контролювати, може бути джерело довозу зброї! Річка бере початок зовсім недалеко, чи не в Манагуанському озері. Не дуже великим судном можна пливти на добрих тридцять миль вгору від гирла.

Переваги цього шляху здавались очевидними: зовсім немає потреби випливати в одкрите море, від гирла річки дуже близько до Гондурасу, отже, не натрапиш на сторожові судна, які курсують у морі; далі під прикриттям безладно розкиданих у морі шести чи восьми скелястих островів можна пропливти до самого Сальвадору… Мак-Лін, як видно, діставав насолоду, демонструючи свої знання. Повідомляючи про ці, роздобуті ним деталі, він, здавалося, дуже пишався, а їх політичне значення його мало цікавило. Він належав до того типу репортерів скандальної хроніки, яких професійні успіхи й невдачі ганяють з одного кінця планети в інший.

— А найкраще те, що умови для плавання в усій бухті нормальні, — сказав він із задоволенням, поклавши на карту розчепірену долоню, мов піаніст завчений акорд. — І до Сан-Лоренсо в Гондурасі, й до Амапали на острові Тігре, і ліворуч до Ла-Уньйон. Там завжди повно спортивних яхт, аквалангістів і рибалок, отже, поміж них, я певен, дуже легко замаскуватись і контрабандистам… Чому ви на мене так дивитесь? Позавчора я взяв напрокат човна і все роздивився.

— А де зараз той човен?

— Я зафрахтував його на цілий тиждень. Він стоїть рівно на сімнадцять миль вище від гирла на лівому березі, три години їзди автомашиною… А чого ви так нервуєте? Якщо він вам потрібен — беріть. Але з єдиною умовою: ви надаєте мені виключні права на повість, яку я напишу за вашим матеріалом.

— А хто вам сказав, що мені потрібен човен?

Очі Мак-Ліна задоволено зблиснули:

— Можливо, вам не обов'язково потрібен саме човен; може, тільки певність, що цю країну можна покинути, минувши контроль на авіалініях і прикордонних постах. Я помітив це з вашої поведінки, вже тоді, коли ви перелякалися, побачивши мене. Вам чомусь не сподобалася смачна риба в їдальні, ви сиділи як на розжареному вугіллі, вас не дуже цікавило, чи дадуть вам кімнату в готелі. — Він покрутив чарку з віскі, намагаючись удихнути його аромат, очі його зблиснули незрозумілою зловтіхою. Відпивши ковток, він знову встромив носа в склянку й аж примружився, ніби всю увагу зосереджував на пахощах, не бажаючи більше нічого знати.

— Ну гаразд, чоловіче, ви виграли. Мені справді треба звідси вислизнути. І якщо допоможете — повість ваша.

— З виключними правами на неї?

— Звичайно. Можна скористатися вашим телефоном?

— Скільки завгодно! А я тим часом піду гляну на машину.

— Гаразд. Колись у будинку священика ви мені сказали: «Я говорю, а ви платите!» Пам'ятаєте?

— А тепер ми зробимо навпаки.

Мак-Лін по-змовницькому підморгнув і зачинив за собою двері. Гундлах вважав його досить порядною людиною, якщо не брати до уваги, що той дуже любив усюди стромляти носа. Мак-Лін був надміру самолюбний і занадто наполегливий, особливо коли йшлося про цікавий репортерський матеріал; тут він готовий був іти у вогонь і в воду.

— Я хочу поговорити із Сальвадором, — сказав Гундлах; була чотирнадцята година сорок хвилин, о п'ятнадцятій там чекали його дзвінка. — Терміново! Скільки доведеться чекати?

— Це залежить не від нас, — відповіли йому з телефонної станції «Інтерконтиненталь». — З деякими містами зараз взагалі немає зв'язку через ті події.

— Я хотів би поговорити з аеропортом Ілопанго, номер чотири-дев'ять-вісім, а перед цим код…

— Дякую, код ми знаємо… Будь ласка, покладіть трубку, сер, зараз я спробую.

Гундлах сидів на дивані. Лишалося вісімнадцять хвилин. Принаймні пунктуальність їх утішить. Він мимоволі розстебнув комір сорочки й заходився обмахуватись блокнотом. Якщо все йтиме належним чином, то це буде його перший і останній дзвінок. Звичайно, це трохи всупереч правилам: Джексон заборонив телефонувати з готелю, але ж він дзвонить не зі своєї кімнати. Краще заплутати сліди тут, ніж тягтись у спекоту на головний поштамт і задихатися в паркій кабіні! Все одно ніхто не дізнається, звідки він дзвонив; навіть якщо телефон прослуховується, слід поведе до Мак-Ліна, а вони з Мак-Ліном тим часом будуть далеко.

Чотирнадцять сорок п'ять. Гундлах ліг