П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

на диван, щоб трохи розслабитись, бо відчував дедалі більший неспокій. У голові роїлися всілякі думки. Багато чого тепер залежало від зв'язку — власне, все. Він почав пригадувати шифри, які йому дали в Ілопанго: «тютюн» — вогнепальна зброя, «бавовна» — ракети, «грейпфрут» — боєприпаси й так далі. Все дуже легко запам'ятовувалось і було по-індіанському наївним. Слово «кава» означало, що прибудуть два судна, а якщо він говоритиме про «транспортування лісу», то це означатиме, що суден буде більше. На перший погляд це відповідало спискові експортних товарів Нікарагуа, отже, все матиме вигляд звичайнісінької комерційної розмови… Телефон задзеленчав, Гундлах миттю схопив трубку й упізнав Пінеро, незважаючи на те, що той говорив іспанською мовою й назвав себе Раміресом; тембр голосу не залишав сумніву. Себе Гундлах назвав сеньйором Акостою.

— Ну як ваші справи? — спитав Пінеро без жодного акценту.

— Поки що все гаразд, — якомога впевненіше відповів Гундлах. — Але було б набагато краще, якби я узяв із собою дружину. Вона б дуже допомогла мені домовитись.

— Хапаєте нас за горлянку? — почув він у відповідь. — Дуже шкода, шановний, але не можемо нічого вдіяти. Адже це не весільна подорож…

Гундлах на щось інше й не розраховував. Тепер, коли він упевнився, що зв'язок є, його нервозність пройшла, серце билося спокійно, й він готовий був зробити те, на що зважився, — лишилось не так-то й багато, йому здавалося, ніби Пінеро стоїть перед ним і глузливо посміхається у відповідь на його пропозицію відпустити сюди й Гладіс.

— Інакше тут не багато можна досягти, старі зв'язки порушилися, — холодно пояснив Гундлах. — Без неї навряд чи пощастить щось зробити, Рамірес. Її відсутність викликає підозру, ви й самі це знаєте.

Знову настала пауза. Гундлах розумів, що не повинен відступати, а, набравшись терпіння, виждати. Він умів у телефонних розмовах переконувати, іноді навіть з великим успіхом; його вухо тоді перетворювалось на найчутливіший орган, спроможний крізь тріск і всілякі перешкоди на лінії вхоплювати всі відтінки голосу свого співбесідника й навіть його дихання, здалеку разом із шумом технічних перешкод сприймати слова, тут же відфільтровувати їх і перевіряти, щоб потім відреагувати на них в найбільш оптимальний спосіб.

— Ви серйозно говорите, що без неї не можна нічого роздобути?

— Саме так: ні тютюну, ні цитрусових… — Уже не певний, чи правильно зашифровує слова, Гундлах затнувся, потім додав: —… не кажучи про решту.

В голосі Пінеро з'явилися сталеві нотки, в яких відчувалися лють і зненависть, ніби йшлося про справу його життя.

— Це дуже прикро! Та й вам навряд чи піде на користь.

— У країні голод, від цього й експорт збіднів.

— Ваша дружина дуже шкодуватиме. Я навіть боюсь, що ця звістка її приголомшить.

— А можна мені зараз із нею поговорити? — Немає ніякої потреби.

— Ну, Рамірес, ви не можете мені в цьому відмовити. Я маю й дещо особисто для вас.

— Що ж саме?

— Транспорт для перевезення вантажу. Порожнє судно, думаю, теж чогось варте. Адже це краще, ніж повертатися з порожніми руками. Якщо в цьому є нагальна потреба… — Говоріть ясніше, будь ласка.

— Ви отримаєте те, що вам потрібно, але в Гондурасі, згода? Товари там майже такі самі, починаючи від тютюну й кінчаючи бавовною, та й ціни приблизно однакові. Якщо я завтра виїду звідси порожнім катером і прибуду в Сан-Лоренсо, це вас улаштує?

Минула якась мить; Гундлахові здалося, ніби він почув, як на другому кінці впала монета.

— Ну гаразд, у крайньому разі можна й так.

— Тоді дайте трубку моїй дружині.

Очевидно, Пінеро спересердя грюкнув трубкою об стіл. Гундлах ураз пожвавішав. У мембрані щось тріснуло, потім він почув голос Гладіс:

— Це ти, Гансе? Звідки ти говориш?

— Здалеку… — Її голос уразив його наче електричним струмом. Гундлах підвівся зі стільця, спокій і холоднокровність як рукою зняло.

— Де ти зараз?

Ні, він не міг би й далі обдурювати її, та в цьому вже й не було сенсу.

— Гладіс, я в Манагуа.

— Але ж як?.. Що ти там робиш?

— Адже ти знаєш, укладаю торговельні договори… — Гундлах затнувся, неспроможний докінчити речення, втратив обережність. Він раз у раз мимохіть прохоплювався зашифрованими словами, й вона нічого не могла втямити. — Я роблю це задля тебе, задля нас обох. А в тебе все гаразд?

— У Манагуа… — глухо повторила Гладіс. Вона була спантеличена. — Як же ти туди потрапив?

Гундлах почув якесь жеботіння, ніби там, на другому кінці дроту, її вмовляли й не давали більше говорити. Розхвильований до краю, Гундлах бігав туди й сюди кімнатою, наскільки дозволяв телефонний шнур, мов пес на цепу, та й почував він себе не краще. Між ним і Гладіс, це він відчував усіма фібрами своєї душі, виникло нестерпне напруження. Знову почувся шум, Гладіс кричала, але він не міг зрозуміти що; а за хвилину вони заговорили навперебій. Її голос був якийсь писклявий, здавлений, потім Гладіс пронизливо зойкнула, ніби її чимось шпигонули, й цей звук уразив Гундлаха як удар. Його мучила свідомість того, що він вільно може йти, куди хоче, а Гладіс сидить у клітці. Тремтячи всім тілом, стискаючи кулаки й обливаючись потом, Гундлах млів од безсилої люті. «О боже, — промайнула думка, — вона в їхніх руках, отже, і я також…»

— Ти працюєш на них? — почув він її запитання. — Але ж цього не може бути, Гансе! Скажи мені, що це неправда…

— Це неправда, — вичавив він із себе й затнувся. — Гладіс, я запевняю тебе… — Цього Гундлах міг би й не казати — він відчував, що говорить у порожнечу, Гладіс його вже не чула, в неї вирвали трубку. Натомість озвався Пінеро.

— Мені дуже шкода, — мовив він, силкуючись надати голосові діловитого тону. — Мені не хотілось цієї розмови, але ж ви наполягали. Нервова криза — через неї ваша дружина й повинна лишатися тут. Але не лякайтесь, вона перебуває під наглядом лікаря, лікар обіцяє швидко її вилікувати. Просто потрібен спокій.