П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
— Дурниці, Рамірес! їй потрібен я, і ви це дуже добре знаєте.
— Тоді поспішайте.
— Ви повинні мене зустріти.
— В якому розумінні?
— В буквальному. Коли я пристану до берега, то хочу побачити Гладіс, щонайпізніше завтра о цій порі.
— Але ж ви повинні зрозуміти — вона нетранспортабельна.
— Послухайте мене нарешті: ви привезете мою дружину в Сан-Лоренсо! При цьому нічим не ризикуєте, я вчора з'ясував, що це ваш район; і лікар зможе вас супроводжувати.
— Ні, Акоста, так не вийде.
— Вийде. Гладіс для мене вдесятеро важливіша за ваш вантаж, Рамірес, щоб ви знали. Якщо вона мене покине, для мене все втратить сенс. Навіщо тоді мучитись? Я повинен поговорити з нею, й не телефоном, де тобі заважають говорити, а віч-на-віч, завтра в порту, вам ясно? Чому ви не відповідаєте? Ви мене зрозуміли?
В трубці чулось лише дихання Пінеро. За кілька секунд він сказав:
— Ну, добре, побачимо…
— Якщо її не буде — я умиваю руки.
Гундлах рішуче поклав трубку, відчуваючи, що здобув перемогу. Хоч і тимчасово, а все-таки він свого досяг. Останнє речення Гундлах напівголосно повторив сам собі, ніби ще раз зважуючи, яке враження воно справило на Пінеро, та задоволення не відчував. Він уявив собі вираз обличчя Пінеро й раптом знову побачив безпорадну, нещасну Гладіс. Йому здалося, що він її втрачає. Він посіяв сумнів у душі цієї жінки, а сумнів для неї означав розчарування. Яка користь від того, що завтра він побачить її в Сан-Лоренсо? Хіба там буде не те саме, що й в аеропорту Ілопанго? І що, власне, він хотів їй сказати? Гундлах цього не знав, Гундлах просто не бачив виходу. Він зрадив її народ, її справу — все те, що разом з нею обстоював у Європі, а зраду не можна виправдати, навіть якщо він пішов на це не задля себе, а задля Гладіс… Потім Гундлах спохватився: хай вона думає про нього що завгодно, зате в Гондурасі її вже ніхто не зможе мучити і вбити. Страх мовби відійшов на задній план. «Принаймні хоч цього досяг, — міркував він, — а це теж виправдання».
Гундлах дістав нотатник і заходився шукати телефон сальвадорського філіалу свого концерну. Якщо Георг Дорпмюллер, оговтавшись після потрясіння, минулого тижня розмовляв у Сан-Сальвадорі з Мак-Ліном, то він, очевидно, ще там. Аеропорт від початку воєнних дій лишався закритим, будівництво електростанції на Лемпі опинилося в самому центрі боїв, тож Дорпмюллер мав бути на бульварі де лос Ероес. Телефонний номер контори — 44–21–20 — Гундлах продиктував телефоністці й на диво швидко діждався дзвінка. Гундлах упізнав голос пані Біндінг.
— Пана Дорпмюллера, будь ласка, — сказав він німецькою мовою, зважаючи на те, що в Манагуа або в Сан-Сальвадорі його можуть підслухати. Якщо розмову й буде записано, то поки її перекладуть, він матиме досить часу.
Люція Біндінг аж скрикнула від несподіванки. Вона теж впізнала Гундлаха з голосу, іншим разом це його навіть утішило б.
— Мені здається, вам пощастило, доктор Зайтц зараз у Кельні, а пан директор повинен бути вдома, — проторохтіла вона. З її запопадливості і чемності Гундлах збагнув, що його престиж у фірмі відновлено. — Зачекайте-но, я зараз вас переведу на його телефон…
За мить Гундлах уже почув у трубці голос Дорпмюллера.
— Докторе Гундлах, та невже ж це ви?! — гукнув він своїм рейнським діалектом. — Де тільки я вас не шукав — аж ви самі дзвоните! Де ви зараз?
— Двісті миль на південний схід від вас, у Нікарагуа.
На лінії почулись чужі голоси — хтось швидко розмовляв іспанською мовою.
— Прокляття, звільніть лінію! — майже не тямлячи себе від хвилювання, крикнув Гундлах у трубку. В нього аж пальці засвербіли від збудження, він знову почав бігати кімнатою. Йому щойно спала на думку ідея, яка не давала спокою. Раптом у трубці тріснуло, голоси зникли, натомість виникла перешкода, схожа на ритмічне зітхання. Й тут Гундлах знову почув співучий голос Дорпмюллера і відповів:
— Це правда, пане Дорпмюллер, я зміг для вас дещо зробити, але не варто дякувати… До того ж, у мене в самого є прохання: чи не могли б ви зв'язатися з тими людьми, в яких ви були минулої осені?
— З ким, з ким?
— З тими людьми, в яких були минулої осені, а потім розпитували про мене.
— Вони перебували тоді на сході й нічого про вас не знають.
— А ви підтримуєте з ними зв'язок? Маю передати їм маленьку звістку, чи не змогли б ви мені в цьому допомогти?
Знову стало важко розбирати слова, зітхання на лінії перетворились у суцільний гуркіт. Гундлах кілька разів повторював своє прохання, дедалі дужче нервуючи, навіть почав затинатись. Він боявся, що більше не почує Дорпмюллера. Якщо він зараз покладе трубку і якщо обірветься зв'язок, порятунку для Гладіс не буде. В скронях лунко стукала кров, гуркіт і деренчання на лінії рвали й спотворювали слова. Думка про те, що Дорпмюллер міг його не зрозуміти, аж пекла йому горло. Можливо, коли зважити на події в Сальвадорі, таке прохання здавалося справді абсурдним?
Несподівано перешкоди на лінії зникли, і в трубці знову пролунав голос Дорпмюллера:
— Що я повинен для вас зробити? — Те, приглушене перешкодами на лінії, запитання Дорпмюллера пролунало для Гундлаха немов звук горна.
— Передайте лише, що завтра Гладіс Ортега в Сан-Лоренсо потребуватиме їхньої допомоги.
— Сан-Лоренсо біля Сан-Вісенте?
— Що ви сказали?
— Сан-Лоренсо в провінції Сан-Вісенте, за п'ятдесят кілометрів звідси?
— Ні, Сан-Лоренсо в Гондурасі!
— Ага, невеличка гавань…
— Неподалік від гирла річки Естеро-Реаль, бухта Фонсека.
— Гаразд, я зрозумів. А де саме в Сан-Лоренсо?
— Точно не скажу. Очевидно, десь поблизу порту.
— Звичайно, це буде дуже важко, пане Гундлах. Я можу вам лише пообіцяти, що зроблю все можливе. Хоча мало шансів пробитись на схід, в
