П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
— Я попросив, — відповів Гундлах. — Ти в одному з тих зелених бараків? А хто там з тобою?
— Одна американка. А раніше приходив якийсь чоловік. Примушував мене виступити публічно з брехливою заявою… Може, і ти хочеш мене про щось умовляти?
— Ні, Гладіс. Лишайся такою, як є!
— Досить! — крикнув Пінеро. — Говорити можна лише про особисті справи.
— Будь обережний, Гансе! Я прошу тебе — ні на що не згоджуйся, — почув він її благальний голос.
— Не бійся, Гладіс. Через три дні ми будемо на волі.
— Але як?.. Де?
— В Манагуа, — сказав Гундлах. — Можеш мені повірити.
Пінеро натиснув на важіль:
— Ви надто зухвало користуєтесь цією річчю.
— Я хочу вам дещо показати, Пінеро, — сказав Гундлах, висмикуючи із штанів сорочку. — Ось тут, під лопаткою, ваша позначка! Гадаю, вона щось та важить.
5
Вечеря, розкладена на таці, складалась із фрикасе з рисом, абрикосів, крекерів і шоколаду. Це був солдатський пайок, який протягом шести годин міг підтримувати рейнджерів у формі, навіть серед джунглів; Гундлах зараз також перебував у своєрідних джунглях, але та страва лягла каменем у його шлунку. Рештками пива з бляшанки він запив снотворне й умостився на похідному ліжку, однак заснути не міг. Це приміщення не призначалося для гостей. Гундлаха запхнули в якусь комірчину, заставлену картонними ящиками з милом, пральним порошком і якимись дезинфекційними сумішами. Від ящиків ішов приємний запах. Складалось враження, ніби північ Америки поставила собі за мету привчити південь до гігієни. Двері комірчини були замкнені, вікно запнуте протимоскітною сіткою, яку не так легко роздерти, та й навіщо? Гундлах і не збирався нікуди втікати — там, за дротяною огорожею, на нього чекало ще гірше.
Було вже попівночі, до слуху доносилось клацання друкарської машинки — зовсім як у цивільній установі. Іноді те клацання заглушував гул літаків, що здійснювали посадку або піднімались у повітря, а крізь гуркіт моторів десь справа долинала канонада. Іноді до слуху доносилося монотонне гудіння апаратури, у коридорі лунали кроки, немов на великому підприємстві: військова база жила, солдати й офіцери працювали, причому половина з них, як і в його колишньому концерні, була зайнята тим, що документувала роботу другої половини. Вони робили магнітофонні записи, складали всілякі акти, щоб потім усе це спалити, як свого часу в Сайгоні або в Тегерані. Спалювання військової документації в Ілопанго, знищення слідів перед втечею — йому було приємно уявити собі таку картину — отой тип з котячими рухами виймає з кишені запальничку, й ось уже все горить, починаючи від протоколів Гундлахового допиту й кінчаючи картами Пінеро. Можливо, цей день вже не за горами.
Його становище було дуже складне, хоча в цій грі він діставав свободу дій, можливість урятувати Гладіс, незважаючи на те, що вона застерігала його. Але комусь же треба щось робити, інакше ніхто з них не вибереться звідси живим. Гундлах збагнув, що він був для Пінеро останнім козиром, бо хто ж краще за нього міг зіграти роль «добувача зброї» після його європейського турне. Між ними почався новий двобій, обидва пильно стежили один за одним, намагаючись перехитрити, як і тоді, и жовтні. Але цього разу Гундлах буде обачнішим. Хитрість проти зарозумілості, адже Пінеро надмірно покладався на всемогутність свого апарату. Але чи достатньо буде самої хитрості? Гундлах цього не знав, а діяти мусив. Треба використати можливість. Проте, що саме він робитиме, який буде його наступний крок, Гундлах не уявляв.
Думки повільно розсіювались, натомість знову оживали картини. Він бачив перед собою Гладіс, її рідне обличчя, густе волосся, яке від вологи ставало кучерявим, її серйозні карі очі. Він намагався згадати тембр її голосу, коли вона, затинаючись, говорила з ним по телефону. Сум і збентеження звучали в тому голосі, бо катастрофа так несподівано впала на їхні голови перед самим кінцем нелегкої подорожі. Але все це тільки міцніше зв'язало їх одне з одним. Її кохання принесло йому душевний спокій і мир, злагоду з самим собою. Це було почуття, яке ніколи не могло зів'янути, бо суттю своєю, своїм корінням, сягало в минуле, в його перше життя… Освідчення було банальним, а таємниця залишалась.
Гундлах іноді ловив себе на тому, що, перебуваючи з Гладіс, мимоволі думає про Сільвію, хоча вони зовні зовсім не схожі. За ці п'ять тижнів то рух, то несподіване слово Гладіс розбуркувало спогад про те його перше кохання. Часом ці неясні образи не полишали Гундлаха тривалий час. Він не забув, як Сільвія картала його за податливість і схильність до компромісів. Дивувало її вміння залишатись непохитною навіть там, де інші відступали. Він позадкував був перед навалою реакції, влаштувався в газеті, сподівався з допомогою 60 тисяч примірників змінити систему. Як Сільвія іноді глузувала з його ілюзій! А яким безпорадним стояв він перед нею, коли вона, остаточно розчарована, знущалася з нього. Потім, покинувши його, почала працювати в підпіллі, якийсь час він міг лише читати про неї в газетах, аж поки сліди Сільвії загубилися десь на Близькому Сході… Це не повинно було повторитись, такого він не зміг би витримати вдруге.
Спогади ставали нестерпними. Гундлах знову ввімкнув світло й розгорнув газети, які йому дав Пінеро; читав не лише заради розваги. То була преса Нікарагуа, він мусив познайомитися з умовами в країні. Як колишній журналіст, він умів це робити. В Манагуа, здається, виходить три газети. Треба вчитатись, щоб уже завтра бути готовим до дії. Проте Гундлах ніяк не міг сконцентрувати увагу, тому й почерпнув з тих газет хіба що загальну картину про становище в країні. Його здатність ловити все на ходу останнім часом послабилась.
«Барикада» була єдина вечірня газета, рупор сандіністського фронту національного визволення. Статті відзначались неабияким оптимізмом та гумором. Ліворуч від заголовку партизан, сховавшись за барикаду з каміння, приготувався вистрелити. Внизу першої сторінки було постійне гасло: «Народ, армія, єдність — гарантія перемоги!» Газета не мала відділу так званої чорної хроніки, — найулюбленішої сторінки, заповненої повідомленнями про крадіжки, шахрайство і любовні пригоди — ніби злочинство з початком нового суспільного ладу в країні раптово зникло.
Газета «Нуево діаріо», яка називала