П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
— Ми йдемо до пані Ортеги? — запитав Гундлах.
— Не поспішайте. Ви ще не скінчили своїх справ у нас, — буркнув той у відповідь.
Вони проминули скляні двері, крізь які в коридор проникало матове світло; військова база, здавалося, в цей час була переповнена. Зрештою вартовий упхнув Гундлаха в якусь кімнату. Стіни тут були завішані картами дислокацій військових частин, на столі лежала ціла гора морських карт. А за телетайпним апаратом стояв… Пінеро. Його атлетична постать чітко окреслювалась на тлі вікна, комір сорочки був широко розстебнутий.
— О, яка зустріч, — радісно вигукнув він, прямуючи назустріч Гундлахові, ніби нічого й не сталося. Губи його розпливлись від усмішки, оголивши блискучі білі зуби, хода була впевнена й навіть трохи недбала.
Гундлах машинально відповів на привітання. Може, це був просто рефлекс, а може, початок відступу. Він ще не усвідомлював, що з ним відбувається. Вся його зненависть випарувалася. Невже це справді відступ? Гундлах був ніби паралізований і насторожено стежив за власними діями.
— Містере Гундлах, посадка в Ілопанго завжди була для вас приємною, еге ж? Нам вас тут дуже бракувало.
— Вам — тобто Бордові, Вебстеру й Віллоубі?
— Я кажу взагалі. На цілу чверть року ви зникли з поля зору, на цілих чверть року…
— Я зник? А тут мене підозрюють в убивстві. Мені здається, хтось переплутав ролі.
— Не треба нервувати, — злорадно посміхнувся Пінеро. — Менше дослухайтесь до того, що вам говорять, а зважайте більше на те, що роблять.
— Що роблять? Роблять усілякі маніпуляції з вибухівкою! — випалив у відповідь Гундлах.
— На цьому вчаться; така вже ця країна…
— А хто ж натискував на кнопку, ви особисто?
— Забудьмо про це, як про торішній сніг, — примирливо мовив Пінеро.
— Е, ні! — сердито відповів Гундлах. Це не мало сенсу, проте він і далі наступав, хотів упевнитись, чого від нього хочуть. Перед майором він уже прийняв був рішення відступати, але тут, угледівши перед собою людину, яка хотіла його вбити, він затявся не здаватись. — Ви вбивця, Пінеро!
— Вам од цього полегшало? Розплювались… Але до мене не пристає, воно відлітає від мене, як конфетті. У мене до таких речей вже виробився імунітет.
— А що ж тоді до вас пристає? — запитав Гундлах.
— Ніколи сперечатися з вами, — тихо відповів Пінеро. — Ви говорите так гордо й з таким бойовим запалом, але для кого, власне? Адже вас ніхто не чує. Якщо питаєте про Гертеля, то він на вашому рахунку. Вибухівка була призначена для інших. А ви хотіли мене обдурити, Гундлах, і поплатилися за це. Тепер ми квити. А щоб таке більше не повторювалось, вжито заходів.
— Мене тільки цікавить, яким чином ви збиралися визволити Дорпмюллера? Вбивши тих, хто його викрав?
— Помовчте краще, — невдоволено буркнув Пінеро.
— Для вас головне було зустрітися з ними.
— Зате вам пощастило з ними зустрітись і змовитися.
— І звільнити Дорпмюллера без грошей, щоб ви…
— Досить! — крикнув Пінеро. — Ми робили все, щоб перешкодити тим бандитам озброюватись, тоді як ви роздобували їм гроші для закупки зброї, з допомогою якої вони завдають відчутних ударів.
— Схоже, вам тепер доводиться скрутно? — з іронією запитав Гундлах.
— Ще все попереду. Оскільки ж ви допомагали роздмухувати пожежу, то вам же доведеться її й гасити. Ви тепер міцно з нами зв'язані, й ніхто не зможе знову спокусити вас. Коли ви ввійшли, мені впало в око, що ви на диво спокійний. І це закономірно. Тепер ви вже не зможете повернути назад, ви переступили рубікон.
— А як же далі? — запитав Гундлах.
Пінеро сидів на краю стола, з нетерпінням чекаючи, коли можна буде приступити до головного.
— Цю справу ми з вами залагодимо дуже швидко. Ваша дама тут ні до чого, її я заарештував просто так…
— А що ж буде з нею?
— Все залежатиме від вас. Мені було б її дуже шкода!.. Мабуть, приємно з нею подорожувалося, в ній є щось самобутнє, екзотичне… Не вішайте носа, Гундлах. Коли з ділом буде покінчено, вона знову належатиме вам. Ми теж не безсердечні, розуміємо страждання інших людей і усвідомлюємо, що кожен має право на щастя. Постарайтесь — і за три дні знову матимете свою дівчинку, й вона обсипатиме вас у постелі палкими поцілунками.
— Не забувайтесь, Пінеро!..
— Я хотів лише нагадати, що нічого людського ми не цураємось. І я певен — уладнаємо все. Не забувайте: цього разу ви, як і наш господь бог, на боці сильнішої армії.
«До чого дійшло?..» — майнуло Гундлахові. Він намагався не думати про Гладіс. Слухаючи Пінеро, хотів зрозуміти більше, ніж той говорив. Йому було ясно, що в американського корпусу радників зараз гарячі дні, надто багато роботи, а людей не вистачає. Чотири дні тому вони просто недооцінили сутичок біля вулканів під Сан-Сальвадором, а то виявилося початком загального наступу партизанів. Армійські частини сидять по казармах, пересуватися можуть лише при підтримці танків. Партизанам бракує артилерії, вони використовують тільки базуки й ручні гранати, а цього недостатньо для штурму значних укріплень. Війна зайшла в глухий кут. Обидві сторони сповнені люті, проте ні та, ні та не може здобути остаточної перемоги: рівновага сил…
Але на думку Пінеро, злам не за горами. Все вже підготовлено. Партизани діяли дуже хитро: для наступу вони обрали останній тиждень перебування Картера на посаді президента, розраховуючи на те, що Вашінгтон не зуміє ужити рішучих заходів. Однак партизани помиляються, воєнна допомога надходить у великих масштабах. Незабаром ми візьмемо їх у лещата, застосувавши розроблену н Колумбії тактику. Партизани будуть оточені, потім буде скинуто десант, який розіб'є оточених їхніми ж методами. В різних районах країни вже зафіксовано п'ять-шість партизанських центрів, їх буде знищено один за одним, як тільки урядові армійські чистини отримають підкріплення й перегрупуються.
— Ми підемо напролом, і хай тоді бог боронить тих, хто заварив кашу.
