П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Лопаті, затріщавши, незабаром спинились; один солдат рвучко відсунув двері, Гундлаха виштовхнули на сліпуче сонце. Його повели до «джипа». Сідаючи в кабіну, він спіткнувся й побачив, що Гладіс ведуть до другої машини. Це, очевидно, було Ілопанго. Оплот режиму! Гундлахові аж в очах потемніло, їх повезли до пофарбованих у зелене кам'яних бараків, повз реактивні винищувачі, повз уламки літака, що впав носом на бетон; тут же лежав понівечений корпус вертольота, обгорілий і схожий на кістяк велетенського страховиська. Кілька французьких «магістрів» стояли на колесах, але були «розбазарені», як висловлювалися своїм жаргоном пілоти, — розібрані на деталі для ремонту інших літаків. Трохи віддалік височіла акуратна споруда аеровокзалу, зведеного Рейнською фірмою промислового будівництва, а поперед неї — касовий зал, поруч з яким були стіною викладені мішки з піском; біля них стояла варта. Військовий сектор аеропорту був обгороджений двома й навіть трьома рядами колючого дроту. Над огорожею височіли сторожові вежі з прожекторами; тут жодна людина не могла проскочити непоміченою… Гундлах пригадав минулу осінь, повітряне таксі й чемного хлопця Петера Гертеля. Тоді Гертель казав: непотрібно ніяких формальностей, все минеться гладенько, доктора Гундлаха тут вважають значною персоною… До певної міри це й сьогодні так, бо хіба інакше вони везли б його сьогодні в вертольоті? Чи, може, це єдиний можливий шлях, бо партизани контролюють всі наземні дороги?
Солдати були в іншій формі, кольору хакі, пропотілій наскрізь, і їх важко було відрізнити один від одного. Гундлаха повели довгим коридором. Всюди грюкали солдатські підбори, а він ніяк не міг збагнути, де ж поділася Гладіс. Десь недалеко клацали електричні друкарські машинки, його ввіпхнули в двері, на яких висіла табличка «МААГ». Кімната порожня, на вікнах жалюзі. З коридору долинуло кілька слів англійською мовою; можливо, тут якась американська служба? За мить увійшов худорлявий чоловік у гарному цивільному костюмі. Він діловито сів за стіл і наказав вартовому вийти за двері. Очі його так і бігали, рухи були, ніби в кота. Це викликало тривогу. Нахиливши голову з пласким лобом уперед, він пересвідчився:
— Містер Гундлах, так?
Тоді підвівся й зняв з Гундлаха наручники.
— Зараз ми підемо до шефа, — сказав він. — Але я хочу дати вам пораду: не затримуйте нас, у нас іще багато роботи, до того ж ми все про вас знаємо.
Судячи з уніформи, шеф був майором військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки. Він сидів у гвинтовому кріслі за письмовим столом, на якому, крім двох телефонів і попільнички, не було нічого. Це був стрункий чоловік років під сорок, на його маленькій голові сивіло коротко підстрижене волосся, з-за окулярів з воронованого металу на Гундлаха дивились уважні очі. Шкіра кістлявого, з міцними щелепами обличчя мала колір вівсяного відвару, здавалося, ніби майор прибув сюди зовсім недавно й ще жодного разу не виходив із цієї кімнати.
— Сідайте! — запропонував він. — Що, перелякались? У вас жалюгідний вигляд.
— Майоре, де моя супутниця? — спитав Гундлах.
— Тут, поблизу, — відповів той. — Вона ще в нашому розпорядженні.
— Ви наказали привезти нас сюди, підозрюючи в убивстві?..
— Не ми, а власті Сальвадору. Вони не мають спеціального договору з Гондурасом, інакше й мови не було б, передавати чи не передавати вас у їхні руки.
— Отже, ви припускаєте, що це просто помилка?
— Ніякої помилки тут немає, — підвищив голос чоловік у цивільному. — Адже сеньйора Ортега без усякого сумніву замішана у викраденні людей. І ви дуже доречно тут приземлилися. — Він ніби аж звівся навшпиньки, далі почав ходити туди й назад за спиною Гундлаха, й голос його був ущипливий і підступний. Він зненацька схопив Гундлаха за вилоги піджака й повільно притяг до себе — Ну, кажи ж! — Кожен звук пронизував Гундлаха наскрізь. — Не бійся сказати правду!
Вони взяли його в лещата, запитання сипались на нього з усіх боків, щораз несподіваніші. Ці люди знали про нього все, їх цікавили лише деталі, наприклад, як Гундлах і Гладіс пробралися через Беліз і чому завернули на Кубу.
— То була своєрідна перевірка, — відповів Гундлах. — Вони хотіли пересвідчитися, чи я не троянський кінь.
Засмаленими пальцями розчавивши в попільничці сигарету, майор прикурив нову.
— Перевірка? — Він уважно подивився на Гундлаха й наказав принести кави. Після напруженого перехресного допиту майор трохи розслабився і заговорив до Гундлаха вже як до рівного. Звичайно, він належав до тих, що домагаються свого, навіть не підвищуючи голосу. — І все-таки ви допомогли мені дещо зрозуміти.
— Не хотілося вас засмучувати, — мовив Гундлах.
— Це добре. Збільшуються ваші шанси якось вискочити з цієї халепи.
В кімнаті гув кондиціонер, який боровся з тютюновим димом.
— Майоре, я не агент і не маю чого від вас приховувати… Ну гаразд, ми вели агітацію і збирали пожертви на користь Фронту національного визволення, хоча це, звичайно, вам не дуже подобається…
— Щодо мене, — сказав майор, — то кожен має право вільно висловлювати свою думку, навіть помилкову. Проте хунта дивиться на це по-іншому. І все-таки я спробую умовити їх, щоб вони лише вислали вас із країни.
В Гундлаха з'явилося якесь незрозуміле відчуття, схоже на вдячність. Він щойно проклинав цих людей, а тепер ніби каявся. Їм було щось потрібне від нього, інакше навіщо б вони пропонували йому каву й після того виснажливого допиту знову заводили невимушену розмову? Але що ж він міг їм запропонувати?
— Я дуже прошу вас, зробіть те саме й для Ортеги, сер. Вона завжди підкреслювала, що партизани згодні вести переговори з вами, з вашим урядом. А ви ж знаєте, що означає передати її в руки хунти.
— Можливо, це можна буде зробити й для неї, — встряв у розмову цивільний, — якщо ви засвідчите перед журналістами, що отримали на Кубі гроші, за які купили зброю, скажімо, у Брюсселі.
