Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

до південних городів Гетьманщини. Китайгород та Царичанка зустріли його з хлібом-сіллю, а проте приставати до нього збройно ніхто не хотів. Український люд за 45 років боротьби знемігся і бажав хоч і підневільного, аби спокійного життя. Лишившись після «згону» з Правобережної України без осель, худоби, збіжжя й без хліба, він тепер тільки починав все те набувати і боявся знову, через змагання за волю, все те стратити.

Не розуміючи, від чого йде байдужість українського люду, Петрик ще не страчував надії на те, що підняти його можливо, і посунувся з Військом до Маячки, але там уже було кілька козацьких полків гетьмана Мазепи, а слідом мав надійти з кількома полками й він сам та ще надходило й московське військо. Довідавшись про те, татари зразу ж повернули назад і перейшли за Самару аж на Татарку, а слідом за татарами мусив вийти за Самару і Петрик. З табору біля річки Татарки Петрика покинули майже всі запорожці, і біля нього лишилося їх ледве кілька десятків. З ними він і пішов разом з татарами у Крим.

Перша невдача не засмутила Петрика, і на початку року 1693 він з Нурредін-султаном та ордою у 40 000 татар знову вийшов з Криму і, наблизившись до Січі, почав засилати на Кіш листи і підмовляти запорожців прилучитися до нього.

Кошовим отаманом Війська Запорозького був на той час Василь Кузьменко. Обрання його замість Гусака було дуже бурхливим, а ледве тільки Січ трохи заспокоїлася, як до Коша прибув бувший кошовий Хведько з великою ватагою прихильників Петрика. Поєднавшись з січовою голотою, прихильники Петрика зчинили у Січі заколот, погромили декілька куренів, скинули з ко-шевства Кузьменка за те, що він не хотів єднатися з Петриком та татарами, і навіть вбили декого з старшині, але не змогли взяти владу до своїх рук, і через кілька день партія поміркованих козаків зміцнилася, розігнала прихильників Петрика і посадовила на ко-шевство знову Василя Кузьменка.

Через перемогу на Січі поміркованих Військо Запорозьке і на цей раз не прилучилося до Петрика за винятком поодиноких козаків. Не підбуривши запорожців до війни, татари пішли з Петриком на Переволочину, а далі на Кишинку, та, не добувши ні того, ні другого міста, пішли під Полтаву, захоплюючи по шляхах поодиноких людей у неволю. Не вдіявши нічого й біля Полтави і почувши, що наближається козацьке військо, татари посунулись на Ко-ломак, а звідтіля пішли далі на південь у степи.

Таким чином, другий похід Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний наскок татар на Україну за ясиром і, наробивши людям чимало лиха та шкоди, зрештою одвернув од Петрика і люд на Гетьманщині, і запорожців.

Коли на Січ прийшла звістка, що татари побрали з Гетьманщини людей у неволю, на Січі 3 травня знову відбулася бурхлива рада, і запорожці одібрали булаву од Кузьменка і доручили її знову Івану Гусаку. Як ворог бусурманів Гусак зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партія, прихильна до замірів Петрика і до згоди з татарами, скликала раду, і та рада більшістю ухвалила не воювати з татарами. Гусак не схотів після того бути кошовим отаманом і, поклавши булаву, пішов у свій курінь, а рада обрала кошовим Семена Рубана.

Решта року 1693 та рік 1694 минули на Запорожжі у дрібних звичайних зачіпках з татарами. Запорожці не наважувалися розпочинати війну з татарами без помочі з боку українських козаків і закликали до походу на татар Мазепу, але той одмовлявся тим, що без царського наказу він воювати не сміє, російський же уряд був у ті роки заклопотаний бунтами стрільців і не хотів встрявати у війну.

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ МАЗЕПОЮ

Взагалі ставлення запорожців до Мазепи щодалі все гіршало і мало не у всякому листі до гетьмана запорожці дорікали йому за те, що: 1) на Самарі, на одвічній запорозькій землі, побудовані городи й обсаджені московськими людьми;

2) ті люди вирубали одвічні запорозькі ліси;

3) на Орелі сидить московський воєвода з ратними людьми, тоді як за умовою з Богданом Хмельницьким воєвода мав бути тільки у Києві;

4) московський уряд без відома козаків і без військового суду бере й засилає у Сибір козацьку українську старшину, полковників і навіть гетьманів;

5) московський уряд раз у раз вимагає, щоб запорожці воювали татар та турків, а коли запорожцям стає скрутно, не подає їм помочі.

У середині року 1694 на Січі знову збився заколот з приводу нових закликів Петрика до нового походу разом з ордою на Гетьманщину. Прихильники Петрика скинули з кошевства Рубана за те, що не хотів приєднатися до татар, але, як і обидва попередні рази, не знайшли поміж себе козака, здатного взяти булаву, і через те на третій день заколоту вороги бусурманів взяли гору, обрали кошовим Івана Шарпила і почали лаштуватися до війни з татарами.

НОВІ ЗАЧІПКИ З ТАТАРАМИ

З запорозьких ватажків того року найбільше уславилися Хведь-ко та Максименко. Останній року 1694 навіть вийшов байдаками у Дніпр і, обминувши річкою Конкою Аслам-город, вийшов у Чорне море, далі ж, приставши до берега Криму, попалив багато татарських осель, визволив з неволі біля тисячі християн та, захопивши на байдаки стільки ж бусурманів, повернувся до устя Дніпра. Тільки проплисти проти води повз турецькі городи Макси-менкові ніяк не вдалося, і він змушений був свої байдаки потопити у Дніпрі, вертатись на Січ суходолом.

Опріч цих ватажків, запорожців водив на татар сам кошовий Шарпило. Погромивши добре татар на Чангарі та Молочних Водах і однявши у них 7 гармат, Шарпило повів козаків на низ Дніпра, на річку Ольхову та урочище Стрілицю, та тільки у тому поході йому не пощастило: татари зробили на запорожців засідку і несподіваним нападом погромили їх і прогнали на Січ.

Незадоволені останнім походом запорожці скинули Шарпила з уряду і обрали кошовим Петра Прима. Новий кошовий восени того ж року ходив новим походом на татар, але, не діждавши помочі од Мазепи, скоро повернувся на Січ.

Кошовий отаман Мороз випливає в Чорне море. Малюнок Погрібняка СЕМЕН ПАЛІЙ

У свій час я вже згадував, що з початком 1680 років польський король Ян Собеський поновив на Правобережній Україні козаччину і почав залюднювати країну, що колись, як кажуть, текла молоком та медом, а тепер повернулася на пустиню. За 15 років, що минуло од Чигиринської руїни, багато люду українського, рятуючись од кріпацтва, що московський уряд заводив на