Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч
Перебравшись на бразільський берег, кадувеї заснували там село Еаланокоді. Наприкінці того ж 1872 року знову прийшли білі люди, а з ними — і Мальгейрос. Він поселився серед індіанців і почав продавати їм горілку. Спритний португалець домігся від уряду посади дірейтор дос індіос і привласнив понад 200 квадратних легуа (12 800 квадратних кілометрів) їхньої землі. Тоді індіанці переселились у Наліке. За допомогою горілки Мальгейрос і там видурював у них коней і худобу. Кадувеї зубожіли, поміщик розбагатів.
Біля самого берега він поставив велику муровану фазенду. Два крила оселі заступали широке подвір'я, обнесене позаду товстим муром. З фасаду в будинок вели масивні двері. А в мурі були пророблені невеликі хвіртки. Вздовж усієї будівлі височіла веранда на цегляних стовпах, затінюючи подвір'я.
Фазенда Барранко Бранко була так міцно збудована, що справляла враження неприступної. І от цю фортецю готувався здобути Наувільйо зі своїми вісімнадцятьма дідами-індіанцями. Вождь знав, що у маєтку засіло більш ніж сотня добре озброєних людей, найнятих не так для оборони фазенди, як для винищення його племені. І все-таки він зважився на це.
За фазендою був ліс. Через нього лежала дорога в глиб Бразілії. Раніше, за старих часів, то була вузенька стежка, яка вела до індіанського кладовища. Мальгейрос звелів розширити її, щоб могли проїхати двоколки, запряжені волами, на яких возили до берега стовбури цінних порід дерев, а також дрова на продаж капітанам пароплавів. Дорога до кладовища була раніше прямою. Возова дорога за якихось триста метрів від маєтку робила різкий поворот, щоб оминути болото, в якому грузли важкі двоколки. Ліс і поворот дороги були основними стратегічними пунктами у плані Наувільйо.
Опівдні, коли під час нестерпної спеки у маєтку всі спали, у лісі розляглося валування псів. Спершу в одному місці, біля повороту дороги, потім у другому, третьому, а далі весь ліс сповнився гавкотом. Мисливці не шкодували зусиль, нацьковуючи собак на те чи інше дерево, так ніби там причаївся ягуар. Гавкіт ставав усе шаленішим і зрештою розбуркав усіх у фазенді. Списоносці довго вдивлялися в ліс, намагаючись з'ясувати причину дивовижного шуму в час, коли, як то заведено, у жарких країнах усі звикли спати. Однак нічого не помітили. Та от їм здалося, що ген-ген через дорогу майнула якась тінь, за нею — друга, третя, їх ставало все більше й більше. Придивившись, вони зрозуміли, що то по-бойовому розмальовані індіанці. Та хоч їхні тіла були вкриті, як колись давно, червоними смугами, в руках індіанці тримали сучасну зброю — новенькі вінчестери, а через плече в кожного висіла важка сумка з патронами. Скільки ж їх? Десять, двадцять, сто, — здавалося, їм нема кінця-краю.
Коли списоносці нарахували понад дві сотні воїнів, у маєтку почалася паніка. Люди з Ріу Гранді, звичайно, й гадки не мали про те, що індіанці непомітно вертаються лісом на те саме місце і що дорогу знову й знову перебігають одні й ті ж воїни.
Отже, й друга частина плану Наувільйо — зчинити паніку у фазенді — була здійснена. Проте ніхто із списоносців не насмілювався вийти за частокіл, і вони тільки позирали через огорожу в напрямі лісу.
Тимчасом як люди Байджокігі перебігали дорогу, вісімнадцятеро старих воїнів Наувільйо наблизилися під прикриттям високого берега до фазенди і стали навколо палісаду. Наймані вбивці поспішно зводили його, докладаючи всіх сил, бо сподівалися, що він надійно захистить їх. Але тепер загорожа боронила індіанців.
Частина обложених кинулась до будинку і забарикадувалася в ньому, а ті, які не вмістилися, попритискались до стін у дворі. Між тими, хто лишився надворі, і тими, хто вскочив усередину, зчинилася сварка. Кожен намагався потрапити під захист мурованих стін будинку, ніхто не хотів лишатися на відкритому подвір'ї. Розв'язуючи суперечку, посіпаки кинулись один на одного, і в цю мить пролунав перший залп. У кого стріляли індіанці? Ще не встигла змовкнути луна від пострілів, як люди з Ріу Гранді дістали на це відповідь.
На веранді стояли рядком великі череп'яні глеки, в яких у затінку держали воду. Саме їм і призначалися перші кулі. Паніка серед обложених сягнула ще вище. Адже у глеках зберігався весь запас води!
Річку від, будинку відокремлювали якихось п'ятдесят метрів, але в самій фазенді не було ані краплини води. Тільки тепер усі відчули страшенну спрагу.
І ті, хто забарикадувався в задушливих кімнатах, і ті, кого пекло сонце на непокритому дворі, почали розуміти, що їхні магазинні гвинтівки їм не допоможуть. Палісаду, за яким крилися індіанці, вони не проб'ють, бо він поставлений із товстих колод кебрачо. Та навіть якби й вдалося підстрелити якогось необачного індіанця, це не змінило б становища: адже списоносці вважали, що фазенду обложили сотні червоношкірих.
Проти спраги зброї нема. Люди з Ріу Гранді почали обвинувачувати один одного, почали шукати, в кого виникла ідея поставити загорожу. Виходило, що найбільша провина в тому Мальгейроса. Це він набрехав їм, що індіанців тільки жменька, що впоратися з ними буде за іграшку. Ті, котрі побували біля Орлиних Гір, знали, на що здатні всього троє юних індіанських воїнів. А тепер навколо кількасот індіанців!
Новий, ще більший вибух люті проти мертвого поміщика вихопився з грудей обложених, коли у двері вдарила перша куля. Двері були з товстих дощок — такі не висадиш, але індіанці стріляли вже не залпами, а посилали тепер окремі постріли. Кулі лягали щільно одна біля одної, утворюючи коло. Ще мить — і атакуючі проб'ють у дверях круглий отвір.
Велика вітальня була набита людьми, кожен з яких прагнув опинитися якнайдалі від дверей, підштовхнувши до них іншого. Кулі з однаковими інтервалами били одна за одною у двері, і ті щоразу здригалися від удару. Нарешті з дверей полетіли тріски; стало видно, що фазенду обстрілюють з різних боків. Тепер лише ті ріуграндці, які
