Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

— Ян загинув Мальгейрос?

— Збожеволів на старості літ. Страшенно посварився з моєю сестрою, а потім прийняв надто велику порцію настоянки шпанської мушки на спирті.

— Погана смерть. Ну що ж, катюзі по заслузі.

Вони потисли один одному руки, і катер рушив навскоси через річку. Караї пішов прогуляти свого і Джуліусового коня. Обидва були дуже зморені. Коні інших мисливців вільно бігали в загорожі. Ніхто не звертав на них уваги, навіть не розсідлав їх.

Ведучи коней за поводи, Караї повільно відходив до лісу, звідки незабаром мали появитися його друзі. Списоносці з Ріу Гранді пізно зрозуміли, що люди, на яких вони могли б зігнати свою лють, вислизнули з їхніх рук, Мальгейрос був мертвий, хто тепер виплатить їм обіцяну винагороду? Фазенда, яку вони вже вважали своєю власністю, тепер перейде в спадок хтозна-кому. Старого вони тримали в своїх руках і погрозами могли присилувати до чого завгодно. Проте вони не підозрювали, що Мальгейрос ужив застережних заходів також і проти них, що військову допомогу він просив не тільки проти індіанців, але й проти них. Не знали вони й того, що представник банку вже був у дорозі. Так, старий ще їм став би в пригоді, але живий, а не небіжчик, що задубілий лежав у передпокої. І в усьому винна була ота його чорномаза. Два дні тому він посварився з нею, спробував її відлупцювати, а наступного дня його знайшли мертвого, мабуть що отруєного. І та негритянка втекла за допомогою розпроклятущих мисливців! Списоносцям потрібна була інша жертва, і її не треба було довго шукати: перед палісадом спокійно прогулював спінених коней Караї Пуку. Хто, як не цей чоловік, командував мисливцями! Це він мусить відповісти за все!

Один із ріуграндських вершників упізнав його:

— Це той самий, що стріляв у нас зі скелі! Я запам'ятав його чаплині пера на капелюсі. Це індіанський шпик!

Високий Мисливець міг би стати впритул до палісаду і звідти своїм автоматичним пістолетом довго стримувати запал списоносців. Але він не хотів привертати їхню увагу ^до пастки, яку вони самі собі поставили, збудувавши цей палісад. Та й коней не треба було наражати на небезпеку. Отож Караї скочив у сідло, низько перевісився набік і, тримаючи Джуліусового коня за повід, погнав до лісу.

Ляснуло кілька пострілів. Та не встигла стихнути луна від них, як з лісу у відповідь почувся індіанський бойовий клич. Постріли враз змовкли, і герої-списоносці кинулись шукати захисту за стінами будинку.

Гучний бойовий клич пролунав ще раз, і Караї подався на нього. Виявилось, усе це втнув Отонте. Це він загорлав щодуху. Дон Пабло і Нене підтримали його, хоч даремне силкувалися змагатися з ним у потужності голосових зв'язок.

— Молодці, гарно утрьох розігнали ту банду! Повертатися туди нам не можна. Я привів для вас коня, доне Пабло, щоб вам мандрувалося зручніше. Хтозна, скільки ще нам доведеться блукати по індіанських землях.

— На такому коні я ще не їздив, — промовив дон Пабло, помінявши незручне місце позаду Отонте на м'яке і вигідне сідло Джуліуса. — Поки жеребець утомлений, сподіваюсь, він не скине мене. Але як відпочине, тоді діло піде гірше.

— Та й із стількома собаками ми ніколи не полювали, — докинув слівце Нене.

І справді, Джуліусові собаки, після того як господар залишив їх біля фазенди, весь час бігли за його конем, і тепер двоє мисливців, у яких були ще й свої собаки, мали велику зграю. До того ж добре видресирувану, бо вона бігла поряд з кіньми, не зчиняючи жодного звуку. Зграя дедалі побільшувалася. Собаки інших мисливців, теж покинуті своїми господарями, стривожились і незабаром кинулися по слідах своїх родичів. Одна по одній вони приєднувалися до зграї. В зграї собаки відчували себе безпечніше, хоч, звісно, власна доля не турбувала псів так, як господарів, що залишили їх на березі Парагваю.

— По-моєму, досі ми ще не полювали на такого підступного звіра, — сказав Караї. — Мені здається, що за допомогою собак можна буде здійснити не тільки воєнний план Наувільйо, а й мої задуми, — отож треба їх добре годувати, навіть якщо вони жертимуть по цілому волові в день. Доведеться Мальгейросовим спадкоємцям примиритися із збитками. Крім Велькерових «собачих душ», у зграї пси майже всіх мисливців з нашого табору. От якби людина могла прочитати думки цих розумних тварин! Подивіться, як швидко вони порозумілися між собою і визнали зверхність Паблових «вовків». Тільки мої собаки тримаються біля мене, а Джуліусові — коло його коня.

— І тільки ваші собаки, Караї, знають індіанців, — занепокоєно промовив дон Пабло. — Чи не буде у нас клопоту з усіма іншими?

— Я саме думаю, як зробити, щоб вони визнали першість моїх псів. Тільки тоді вся зграя буде слухатись наших наказів. Зі своїми собаками я можу порозумітися дуже легко. Але тихше! Чуєте? Співає соловейко — сабіа, треба відповісти. От ми й матимемо незабаром нагоду пересвідчитись, як собаки поставляться до індіанців. Ви не запам'ятали, як Джуліус гукав на своїх псів, коли хотів, щоб вони замовкли?

— Гадаю, що зумію це зробити не гірше від нього, — сказав дон Пабло.

— Тоді спробуймо отам, в отому куточку пампасів.

Караї перший виїхав на галявинку, оточену з усіх боків деревами, й звелів своїм собакам лягти. Після нього це ж саме зробив Нене Фіорі. Дон Пабло свиснув спершу на собак Джуліуса, і ті простягайся біля коня, на якому він їхав. Потім мисливець свиснув трохи інакше на своїх напіввовків, і ті приєдналися до псів Караї і Нене Фіорі.

— Мабуть, доведеться вам, доне Пабло, залишитися з конем біля собак. Джуліусового коня вони послухаються скоріше, ніж вас. От заїдьте поміж зграю.

— Та вже якось порозуміюсь з ними, — відповів дон Пабло.

Він заїхав конем