Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

— А чи не втечуть ці пеони з нашим майном? Чи можна довіритися їм?

— Ви довіряєте свої речі мені, і я обіцяю вам, що все буде цілісіньке, надійно сховане у Мануеля дома. Може, речі будуть перемішані, але певен, кожен знайде свої. Зброю і патрони візьміть із собою. А тепер, — сказав Караї, коли все було зроблено, — їдьмо назад, на те місце, де ми звернули вбік. Там пустимо собак, і чим більший гам вони зчинять, тим краще. Потім кожен поскаче учвал. Запам'ятайте: ми тікаємо від індіанців і поспішаємо попередити мешканців фазенди про небезпеку. Чим більш загнаними видаватимуться наші коні — тим краще. Хай думають, що кожен з нас, рятуючись, у поспіху вхопив лише те, що конче потрібно. Першим хай їде Отонте. У нього немає зброї, і буде зрозуміло, що він тікав найшвидше. Казатимемо, що за нами женеться кількасот індіанців. Але не забувайте, що треба вдавати добряче перестрашених. Сподіваюсь, ви зумієте зіграти таку комедію?

Отонте не треба було двічі нагадувати: він вихопився вперед, як на перегонах. Слідом один за одним поскакали інші мисливці. Лише троє коней з чотирма вершниками їхали ступою: Джуліус посадив дона Пабло позад себе на круп коня.

— Яку це штуковину ви замислили, Караї? — запитав Джуліус.

— Хіба ви забули? Я ж обіцяв, що, коли виникне небезпека, ми вирушимо у Барранко. Якби ви поїхали самі, це могло б скінчитися для вас кепсько. Не поспішайте. Індіанці нападуть тільки завтра близько полудня. А ми вже сьогодні полякаємо трохи хлопців з Ріу Гранді. Вони готуватимуться до оборони і навіть не звернуть на вас уваги, ще й будуть раді, коли заберете звідти жінок і дітей. У мене вже два дні немає відомостей, і я не знаю, що там діється. Тому обережність нам не завадить. їдьмо помалу, а вже перед самим маєтком поженемо учвал, щоб коні спітніли. Інакше ніхто не повірить, що нам пощастило втекти. Наш приїзд укине їх у ще більшу паніку. А ми звідти подамося на переправу, де на нас уже чекатимуть човни. А коли ні — реквізуємо катер.

— А ви певні, що Наувільйо не накаже атакувати раніше, ніж пообіцяв?

— Наувільйо сам керуватиме нападом. Він виїде вночі на двоколці, запряженій волами, і тільки під самою фазендою звелить посадити себе на коня. Хлопці Байджокігі уже засіли в лісі навколо фазенди, щоб перешкодити вилазці. Та Наувільйо цього не знає. У бій ті хлопці не встрянуть. Мені здається, що такої й потреби не буде.

— Але ж у фазенді більше шести десятків добре озброєних людей! Один мисливець, який ходив туди, щоб роздобути пороху й патронів, розповідав, що їх там понад сотня і що вони начебто кілька тижнів тому завдали індіанцям великої поразки. Щоправда, у них теж були втрати, багатьох привезли страшенно побитими, ледве душа в тілі. Видно, там була жахлива різанина. Хіба наважиться Наувільйо виступити проти такої сили? — запитав Нене.

— Отже, ви, Джуліусе, не розповідали Нене про ту «славну» битву? Честь і хвала вам, що вмієте тримати язик за зубами! Розкажіть про це по дорозі до фазенди. Який у Наувільйо план, я не знаю, мені самому дуже цікаво, які воєнні хитрощі придумав старий вождь. Принаймні він не сумнівається в перемозі.

— А ви не можете перешкодити оцій різанині, що затівається?

— Гадаю, що багато крові не проллється. Це скоріше буде ефектна вистава. Але обернутися може по-всякому… І тоді б я у це діло не встрявав. Хай Мальгейрос дістане те, на що наривався протягом довгих років. Що ж до тих найманих убивць, то їх так чи інакше треба добряче провчити, щоб вони знову стали людьми.

— Мертві вже не мають часу ставати на праведну дорогу.

— Я б не шкодував, коли б найзапекліші з них пішли на той світ. Поговоріть про ту «славну» битву, а я проїду вперед — подивлюсь, що там робиться, і огляну місцевість.

Караї стиснув боки коня острогами. Та він не встиг далеко від'їхати — назустріч йому вилетів на повному скаку Отонте з блискучим списом у руці.

— Альберто! Я до тебе! Позичив списа, щоб думали, ніби їду битися з кадувеями. Тотітга [71] з Ріу Гранді зібралися всі у маєтку і, коли побачили, як ми приїздимо один за одним, подуріли ще дужче. Наувільйо даремно починає війну. Мальгейрос мертвий.

— Хто його вбив?

— Кажуть, йому підклала отруту його негритянка. Маноель Бенцеслау вчасно нагодився — інакше її там прибили б. Маноеля теж хотіли повісити, але тут я наполохав їх, прискакавши учвал, а потім приїхали мисливці — вони не дадуть скоїтися лиху.

— А чому жінки й діти не поїхали човнами або катером?

— Негритянка не хоче рушати, поки за нею і дітьми не приїде Джуліус. Коли я поскакав до тебе, катер уже димів під берегом і човни якраз приставали.

— Гаразд. Повертайся і як-небудь нишком передай доньї Маріквінсі, що Джуліус от-от буде. Хай приготує все до від'їзду. Або стривай, краще поїдеш за нами. Ми з Джуліусом поскачемо першими.

Він повернув коня, і обидва поспішили до тих, що їхали позаду. Дон Пабло пересів до Отонте, обхопивши індіанця руками навколо стану. Караї і Джуліус відпустили повіддя своїх коней.

У фазенді мисливці з рушницями в руках, заступивши собою негритянку з дітьми, що сиділи в кутку палісаду, захищали їх від натовпу, що вирував і вигукував погрози. Джуліус, не чекаючи, поки відчинять браму, пришпорив коня і, спритно перестрибнувши через палісад, опинився прямо серед галасуючого натовпу. Караї скочив з коня перед загорожею і на всякий випадок приготував маузер. Доки натовп не зрозуміє, що мертві не виплачують винагороди, за вбивство Джуліус буде в досить незручній для себе ситуації.

Та, як виявилося, заходи перестороги з боку Високого Мисливця були зайві. Розлютований натовп або не усвідомлював, що серед нього лише один супротивник, або вже відчув небезпеку. Зрештою кінь Джуліуса теж не давав їм довго розмірковувати. Він крутився, ставав дибки і люто хвицяв копитами. Караї