Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

поміж собак, проте Джуліусові пси не рушили з місця. Кожен мисливець, звичайно, навчав собак по-своєму, але тварини все-таки розуміли, що мусять слухатися. Собаки місцевих мисливців в усьому брали приклад з тих, чию зверхність вони визнали: вони простягайся й опустили голови на передні лапи й завмерли, і тільки тремтливі носи та рухливі очі свідчили, що це — живі істоти.

— Ці тварини — як люди, — промовив Караї. — Поки кожна зграя має свого господаря, вони сваряться, ревнують і ненавидять одна одну. Та як тільки собаки зрозуміють, що господарі полишили їх у біді, вони об'єднуються і вибирають поміж себе вожака, якому беззастережно довіряють. Джуліусових псів пов'язує з господарем його кінь і свист — хай навіть імітований, тому якась внутрішня сила ніби перешкоджає їм поводитись так, як поводяться інші собаки. Цікаво, чи вам пощастить це втовкмачити їм, доне Пабло.

Караї знову заспівав по-пташиному, і відповідь пролунала зовсім близько… Він зробив знак своїм друзям лишитися біля собак, а сам поїхав назустріч індіанцям.

Караї ледве впізнав Байджокігі серед інших воїнів, які супроводжували його. їхні голі тіла були геть укриті дрібними синіми візерунками. Це означало, що вони їдуть не на війну, а на свято. Бойовий розпис звичайно робили червоною фарбою — уруку, яку добували з плодів дерева геніпапо.

— Ви, зібралися на свято, а проте добре озброєні, — усміхнувся Караї. — До того ж ваші сумки такі малі, що навряд чи в них умістяться подарунки для господарів, а от запас патронів там, видно, добрий. Однак мені здається, що ні свята, ні війни не буде. Мальгейрос мертвий. їдьмо назустріч Наувільйо — попередимо його про все, хай даремно не страждає у дорозі.

Високий Мисливець стисло розповів, що сталося за останні години, але Байджокігі заперечливо покрутив головою.

— Наувільйо не одступиться від свого задуму, — твердо мовив він. — Я поїду з тобою сам. Мої хлопці залишаться тут.

Караї вирішив, що мисливцям теж пора стати табором, і розпорядився прив'язати псів — ватажків кожної зграї. Потім вирушив з Байджокігі у темряву.

Люди вождя Наувільйо мали інший вигляд. їхні тіла були розмальовані не тонкими синіми візерунками, а грубими червоними смугами. Сам Наувільйо лежав на бичачій шкурі, напнутій на двоколці, яку тягнули двоє волів. У деяких воїнів були коні, в інших — їздові воли, але більшість ішли пішки. Індіанці саме готувались отаборитися на ніч. Караї знову розповів про все, що сталося, цього разу докладніше.

— Напад на фазенду тепер ці до чого, — упевнено мовив він. — Фазенда належить уже не Мальгейросові, а тим, у кого він брав позички. Якщо ти спалиш її, вони нацькують на твій народ військо, яке вже в дорозі. Краще буде, коли ти повернешся.

— Але там люди з Ріу Гранді!

— Солдати проженуть їх і відіб'ють їм охоту думати про напад на кадувеїв.

Розповів мисливець і про те, про що довідався, коли його човен буксирувала канонерка, і запевнив індіанців, що ані солдати, ані їхній командир не бажають їм зла.

— Мабуть, ти маєш рацію, Альберто, — відповів старий вождь. — Білі люди на нашому місці повернулися б, тільки не кадувей. Воїн не забуває добра, але він не повинен забувати і зла, якщо не хоче, щоб його вважали боягузом. Добро і зло стоять поряд, і зло треба карати. Я знаю: ти хочеш сказати, що цим людям не було коли чинити зла. Що дехто серед них не брав участі в нападі на наші землі, а тих, які це зробили, вже й так покарано. Отак міркують білі люди. Проте кадувей міркує інакше. Він знає, що вони всі хотіли вбити наших людей, які їм нічого не заподіяли і до яких у них не було кревної помсти. Вони приїхали сюди не для того, щоб чесно воювати, а щоб, як вони сподівалися, вільно вбивати беззбройних індіанців і дістати за це плату. Це не ті люди, які працюють, щоб жити з своєї праці, а ті, які прагнуть убивати, аби не працювать. Ягуар вбиває, бо він так створений. У порівнянні з ними він добрий, але ти все одно вбиваєш ягуарів. Апакама було поранено — і ті троє, які хотіли забити його, померли… Це вчинено по закону Сонця. Тут ми порахувалися і не маємо кревної помсти. Проте вони хотіли вбити наших жінок і дітей, а за це — хоч вони й не здійснили своїх намірів — по закону належить відплата. Я не прагну перебити усіх до ноги — так я мусив би зробити,» якби у нас були тільки ножі. Але тепер у мене така сама зброя, як і в них, і ми вбиватимемо тільки тоді, коли без цього не можна буде обійтися.

Наувільйо говорив довго і кучеряво. Воїни вторували йому приглушеними вигуками згоди — гу, гу — у. Їх рішучість була непохитна.

Мисливець відповів коротко:

— Великий вождь мовив правдиві слова — це слова воїна. Я не думаю, що його ухвала мудра, але інакше діяти не можна. Я поїду з вами, Наувільйо.

Караї довелося довго переконувати вождя, що рана, завдана побратимові, дає і йому право битися на боці індіанців. Найбільше вплинуло, однак, не це, а пропозиція мисливця використати зграю собак. Це робило план Наувільйо надійнішим, і тепер у здійсненні його могли взяти участь також люди Байджокігі. Але саму атаку на фазенду Наувільйо, не слухаючи ніяких заперечень, вирішив провести з своїми вісімнадцятьма старими воїнами.

Розділ двадцятий
БІЙ ЗА ФАЗЕНДУ

Маєток Барранко Бранко лежить на березі річки Парагвай, трохи нижче нагір'я Трес Германос, на одній горі якого зведено парагвайську фортецю Форте Олімпо. На початку 1872 року, коли сюди пристав бразільський пароплав «Вілла Марія», там було розташоване головне село кадувеїв, одного з племен великого народу індіанців — гуайкуру [72]. Більшість племен гуайкуру жили раніше в Чако, на парагвайському березі Великої Ріки. їхні землі простилались далеко на