У країні ягуарів - Габор Молнар

Згодом гостинний Педро поставив ще дві, потім ще… Коли приїхав Лопес, ми розпивали восьму пляшку.

Комерсант, широко всміхаючись, заглянув у хату.

— А де моє пиво?

— Там, у бочці, — кинув Педро, показуючи на ту, що стояла під стіною.

Лопес підійшов до бочки, занурив у воду руку аж по плече, щоб дістати з дна пляшки з пивом, і раптом відчайдушно заверещав. Блідий як стіна він висмикнув руку і якийсь час стояв, тримаючись за край бочки. Коліна в нього тремтіли. Лопес вирячився на свою мокру руку, що побувала в бочці.

— Що… Що там таке? — промимрив він, нарешті.

— В чім справа, Лопес? Ти не знайшов пива? — з удаваною невинністю спитав його Педро. — Я й забув. Пиво он у тій, другій бочці. А в цій електричний вугор, якого виловили із затопленого човна.

Лопес мовчки, наче п'яний, поплентався до своєї крамниці.

— Ходімо, сеньйоре! Я вам щось покажу, — сказав Педро.

Через півхвилини ми стояли біля витягнутого на берег човна. На дні його виднілися сліди від сокири. Хтось навмисне прорубав дірку.

— Отже, Лопес дістав по заслузі, — засміявся Педро.

Тепер Педро повезе на пароплав не тільки плоди, а й вугра, котрого продасть як рідкісний екземпляр.

Вогненний диск сонця час від часу виглядає з-поміж сірих дощових хмар, що низько пливуть над джунглями. Роботи в мене чимало: треба ремонтувати старі клітки і ящики, повимивати їх.

Тільки-но я перевернув порожню клітку, щоб прибити одірване дно. як з-під неї виповзла гримуча змія.

Я відскочив убік, перекинувши відро з водою та клітку, і швидко схопив у кутку розкіп.

Не люблю таких сюрпризів. Може, змію принадили сюди пацюки, яких повно в моїй хатині. В обмазаних глиною, плетених стінах гризуни неймовірно розмножуються. Гримуча змія, мабуть, проковтнула пацюка і залізла під клітку. А може, вона приповзла сюди на запах змій, що жили тут раніше?

Якби наступив на неї вночі… Навіть подумати страшно!

Гадюка заповзла за старий чемодан. Їй здавалося, що сховище тут надійне. Якщо піймаю гримучу змію, дістану за неї сто шістдесят патронів. Тому я завжди радий такій гості. Спокійно роблю петлю з мотузки, прикріплюю її до палиці і підходжу до чемодана. Знаю, що коли поворухну чемодан, змія загримить, немов затрясе мішечком з камінчиками.

Хоч це не перша, навіть не сота змія в моєму житті, а все-таки відчуваю якесь напруження нервів.

У південній Бразілії цю гадюку називають ще «п'ятихвилинною», бо вважають, що через п'ять хвилин після укусу людина в страшних муках помирає. Це, безумовно, перебільшення. Агонія, якщо не ввести протизміїну сиворотку, може тривати добу, а то й більше.

Ось чому я обережно заглядаю за чемодан. Але гадюки немає. Де ж вона, ця двометрова отруйна змія завтовшки з чоловіче зап'ястя? В кутку її теж немає. Гримуча змія кудись зникла. Ще раз обдивляюся все біля чемодана і раптом чую характерний шерхіт хвоста гримучої змії. І знову тиша. Отже, змія десь тут. Але де? Невже в норі, яку зробили під стіною пацюки? Ні, не може бути, дірка надто мала для такої гадюки.

Я відсуваю од стіни досить важкий чемодан. Зсередини долинає сердите шипіння і стукіт хвостом. Потім чую писк пацюка.

Ось воно що! Якийсь пацюк прогриз у чемодані дірку і зробив собі в ньому кубло. Гадюка заповзла в дірку і зустрілася там з пацюком. Ставлю чемодан так, щоб закрити дірку і цим самим вихід пацюкові та змії. Тепер вони в полоні.

Кінцем палички стукаю по чемодану. Зсередини чується люте сичання. Розтривожену змію тепер важко буде вловити. Обережно витягаю чемодан на середину хати, так щоб прогризена дірка, бува, не одтулилася.

Змія повзає в чемодані, шукає виходу, але не знаходить. Це її дратує, і вона люто сичить.

Я ловив у хаті вже чимало отруйних гадів, але гримучої змії, що любить сутінки гущавини, ще не доводилося. Якщо відкрити дірку, гадюка миттю вирветься на волю. А роздратована гримуча змія дуже небезпечна.

Іду до вогнища і беру важку, закопчену решітку, що важить кілограмів десять. Дірку прогризено на дні чемодана. Треба її чимось заткнути. Скручую рушник, обережно перевертаю чемодан і блискавично затикаю лірку. Важку решітку кладу зверху і відмикаю обидва замки.

Ставши ззаду, повільно піднімаю віко. Світло попадає всередину. Змія жвавішає, видно, повзає вздовж пилини, шукає, де можна вилізти. Ось щілина вже пів-сантиметрова, потім сантиметрова. Я піднімаю віко далі. Півтора сантиметра. Присівши навпочіпки, стежу за щілиною. Одтуляю віко більше. Праворуч у щілині з'являється ніс гадюки. Змія щосили протискається в щілину. Я поволі пускаю її. Як тільки вона висуває голову зовсім, притискаю віком її шию. Змія шалено звивається в чемодані і сичить. Накидаю петлю ій на шию, міцно зашморгую мотузку і витягаю змію з чемодана.

Через три хвилини гримуча змія опинилась у порожній клітці. Коли Армазем повернеться, продам її разом з тими, що залишив перед мандрівкою в район Купарі на фазенді.

Молодий юнак кабоклу привіз мені човном цілу купу газет і листів. Я страшенно зрадів. Цю радість може зрозуміти лише той, хто довгий час жив на чужині і не одержував ніяких звісток з батьківщини.

Пошти назбиралося за час моєї відсутності чимало, і тепер буде що читати. Думкою лину на рідну батьківщину. Листи, газети, книжки. В них сотні новин. Рідні почерки, рідні слова. Насамперед прочитую листи від матері, молодшого брата, сестри і друга, який мріє про подорож у Бразілію.

Серед купи листів немає жодного від Угорського національного музею. Про музейні справи неофіціально