У країні ягуарів - Габор Молнар

Це трапилася вчора в селищі на березі Тапажосу.

Уранці, ще роса не спала, я приплив до цього маленького селища купити сіль і дробові патрони, яких не купив в Армазема. Там я застав незвичайну картину. Жителі селища, тобто всі десять чоловік, стояли на березі і сперечалися. А добродушний торговець Педро Педра зажурено дивився на свій човен з плодами пальми асаї, що затонув і тримався в сильній течії лише на канаті.

— Видно, Педро, ти сьогодні не зможеш повезти плоди на головний причал, — сказав дрібний комерсант Бернардо Лопес. — Тому я повезу свої. А твої куплять завтра, якщо витягнеш човен з води. Правда, полагодити твій човен буде нелегко. Ну, та не журись, я скоро повернусь, і мої люди допоможуть тобі.

— Спасибі. От добре! — зрадів бідолашний Педро, що можна взятися за роботу не одразу, бо сьогодні дуже жаркий день. Та, глянувши на Бернардо, він помітив у його очах злорадний вогник, і в його щире серце закралась підозра: мабуть, не випадково вночі вода затопила човен…

Я теж так подумав.

— Сподіваюсь, ти почастуєш нас холодним пивом? Треба ж якось віддячити за те, що допоможемо тобі витягти і полагодити човен! — гукнув Бернардо Лопес, уже йдучи до свого човна.

— Гаразд, — кивнув головою кучерявий Педро. — Все, що заслужив, — дістанеш!

— Жозе, Жуане, і ви обидва! — гукнув Лопес своїм людям, що сиділи в човні. — Рушайте!

Сам він теж зійшов у великий човен, в якому лежало півтонни плодів асаї. Не менше, ніж у човні Педро, затопленому в річці.

— Ну що ж, хай буде так! — пошкрябав потилицю Педро, коли Бернардо відплив із своїми людьми. — Не знаю тільки, кому потрібні будуть мої пальмові плоди завтра. Адже пароплав не чекатиме мене.

— Почекає! — втішив я потерпілого Педро.

Пароплав «Маточе», що приймав плоди, і справді мав відчалити на день пізніше. Про це мені сказав управитель плантації, коли заїжджав до мене вранці по дорозі на полювання.

— Хлопці, за роботу! — гукнув щасливий Педро своїй «команді» з чотирьох чоловік. — Вичерпуйте воду! — І раптом рішуче додав. — Повеземо до пароплава плоди ще сьогодні.

Чотири кабоклу побігли взяти посуд і мотузки. Незабаром вони повернулися і почали канатом підтягати човен ближче до берега. Наймолодший з них хотів статі! в затонулий човен, але я схопив його за руку:

— Обережно! Поглянь! — показав я на зеленуватого, плямистого двометрового електричного вугра, що заховався під сидінням заповненого водою човна.

Всі перелякано глянули на човен, але небезпечної риби не побачили.

— Давайте витягнемо човен до половини на берег! — порадив юнак, що мало не став жертвою необачності. — Разом з водою вихлюпнемо і рибу.

— Нізащо! — сердито закричав Педро Педра. — Риба мені потрібна! Конче потрібна! — повторив торговець категорично. — Налийте туди води, — показав він на порожню бочку під стіною крамниці, — і поставте біля входу. Вловимо електричного вугра і пустимо в бочку.

Човен витягли на мілководдя. Електричний вугор опинився в полоні. Красива небезпечна риба запливла під переднє сидіння.

Кабоклу дружно взялися за роботу, обережно по чверть відра вичерпуючи з човна воду. Педро боявся навіть підходити близько.

Сам я ще ніколи не відчував на власній шкурі сили струму електричного вугра. Проте знаю, що це дуже неприємна річ. Не розумію, навіщо Педро ця риба. Адже з неї ніякої користі.

— Ось вона! — крикнув раптом один кабоклу, коли в човні води стало менше.

Перелякана риба блискавично метнулася з-під сидіння і зарилась головою в плоди асаї. Кабоклу ще трохи підтягли човен до берега.

— Заховала голову, наче страус у пісок, — засміявся Педро.

Тепер я міг добре роздивитися рибу. А втім подібний випадок трапився колись і зі мною на одній з приток Тапажосу. В затонулий човен, куди нападали плоди з пальми асаї, теж заплив електричний вугор. Мабуть, ця риба, яка живе на великих глибинах, так любить свіжі, смачні пальмові плоди, що ризикує навіть запливати в човен.

Дивне і химерне створіння природи цей електричний вугор. Менших за себе водяних тварин і риб убиває своїм струмом. Я добре бачу під неглибокою водою кольори і форму вугра. Риба світло- і темно-зелених відтінків. Черево апельсиново-червоне. Спину і боки прикрашають невеликі світло-жовті плями. Прозора плівка, що вкриває тіло вугра, набагато кращий провідник струму, ніж вода. Легені риби дуже довгі, довші за кишечник. Більшу частину тіла займають електричні органи. Світла, червоно-жовта маса виробляє електроенергію. Дві пари довгих електричних «акумуляторів» розташовані між м'язами і шкірою риби.

Вугор заліз головою в пальмові плоди. От тільки нікому витягти його звідти і перенести в бочку. Риба велика, кілограмів десять.

— Може, сеньйор перенесе рибу в бочку? — запитав мене Педра. — Ви розумієтесь на цьому більше, ніж ми. Вас, певно, не вдарить струм, як нас.

«Наївний, але хитрий Педро», — подумав я посміхаючись. Не люблю таких експериментів. Зміїну отруту я теж не випробовував на собі, бо знаю, що вона смертельна. Але все ж обмірковую, як піймати вугра.

Придумав. Повернувся до свого човна, взяв розкіп для ловіння змій і через хвилину вже стояв по коліна у воді біля затонулого човна. Переді мною на півметровій глибині в човні видно було обриси риби. Я зробив з мотузки петлю і накинув її на хвіст риби. Згодом пересунув петлю на середину тіла. Тоді, міцно зашморгнувши її, під радісні вигуки присутніх витяг з-поміж плодів асаї електричного вугра. Він одчайдушно чинив опір, звивався, намагаючись вирватися з полону.

Я перекинув рибу спочатку на берег, потім переніс її в бочку і відрізав мотузку. Вугор звільнився від петлі, але попав у бочку. Наче скажений, він кидався на всі боки.

Задоволений Педро Педра витяг з другої бочки і відкрив дві пляшки пива.

— Будьмо, сеньйоре! — сказав він весело, наливаючи в склянки.

Пиво трохи тепле. Але хіба це