У країні ягуарів - Габор Молнар

Швиденько ставлю вітрило. Вітер підхоплює човен і несе його по Купарі до Тапажосу. Настрій у мене чудовий.

Та незабаром дощ псує його. Ще б пак, доведеться зупинитися, щоб зняти з щогли вітрило, бо в мокрому гамаку не дуже приємно спати.

Уже під дощем причалюю до берега і поквапливо знімаю з щогли гамак.

Вмостившись, знову відчалюю. Течія миттю підхоплює важкий човен. Дощ монотонно барабанить по жапах, протікаючи крізь дірки. На щастя, я вже недалеко від Тапажосу. За чверть години температура падає на градусів двадцять. Мені холодно, і я накидаю на плечі гамак.

Течія несе човен униз, а дощ з кожною хвилиною дужчає.

Всю ніч пливу під сильною зливою. Мільйони дощових стріл скуйовджують поверхню води, і вона здається лугом, вкритим сірою травою, яку гойдає вітер. А човен, наче примара, пливе цим лугом.

Весь час доводиться вичерпувати воду з човна.

Де я, точно не знаю. Сіра дощова завіса закриває від мене береги. Малярія любить таку погоду.

Вже два дні я не причалював до берега. Човен, мов колода, пливе посеред річки. Я стомлений, хочу спати. Сидіти під навісом дуже незручно. А дощ не вщухає.

Сьогодні доїв печиво й масло. Тепер харчуватимусь лише фариньєю. Більше нічого нема. В ящику знайшов ще одну цибулину. Ось нею і закусую фаринью, щоб хоч трошки смачніша була. Крихти цукру промокли, і на нього напали, невідомо звідки взявшись, мурашки.

Опівдні виглянуло сонце. Я сів на корму сушитися і розім'яти задубілі ноги.

Минуло ще два дні. Дощ знову ллє як з відра. Та мені він уже не страшний, бо я переселився разом з клітками до хатини на березі Купарі.

З клітки люто сичить гримуча змія, намагається через густу сітку вкусити мене за коліно, але зуби її зачепилися за дріт. Довелося ножем пообламувати їх. Після такої «операції» гадюці, певно, не скоро захочеться кидатись на сітку…

І ось я знову в джунглях на полюванні. Тільки-но вийшов з-під накриття з рушницею в руках, дощ промочив мене одразу ж з ніг до голови. Пройшовши кроків п'ять, опиняюся в мокрому пралісі серед густих ліан, кущів і дерев.

На стежці за порослою мохом скелею помічаю молодого, триметрового боа констриктора, його мокра шкура виблискує. Він дуже поважно повзе.

Без особливих труднощів ловлю його і відношу до хатини. Важить боа кілограмів п'ять. Посадивши змію в клітку, знову повертаюся на стежку.

Дощ, нарешті, вщухає. Тільки ліс дзвенить краплинами, що падають з дерев. Унизу, під могутнім зеленим склепінням, повітря задушливе, насичене парою. Все навколо мокре.

Безшумно в гумових черевиках простую стежкою. Тихо. Навіть галасу мавп і папуг не чути. Джунглі наче вимерли. Обвислі ліани заважають мені. Іти важко. В густому пралісі панує напівтемрява. Вечоріє. Значить, незабаром вийдуть на полювання нічні хижаки. Добре було б знайти місце, куди звірі ходять на водопій.

Сонце зайшло, і навколо стемніло. Вже не видно навіть за десять кроків. Пробираючись під густими ліанами, раптом завмираю на місці від несподіванки. Переді мною на стежці, готовий до стрибка, причаївся чорний ягуар завбільшки з добре теля. Звір прищулив короткі вуха, ладен кинутись на мене.

Я швидко, але спокійно, щоб не злякати ягуара і цим не змусити його до передчасного стрибка, притискаю рушницю до плеча. Відстань до хижака якихось шість кроків. Натискаю на спусковий гачок… Куля влучила в плямисту голову звіра.

Величезний хижак перекидається набік. Підійшовши до ягуара, торкаю його ногою. Голову зовсім розтрощила куля. Обдирати шкуру з хижака в темряві неможливо. Доведеться нести тушу до хижі, щоб при світлі недогарків карбіду «роздягти» її. Поставивши рушницю до дерева, я з великим зусиллям піднімаю ягуара на плечі і беру його за лапи. Велика, скривавлена туша тягне мене набік. Важкий. Узявши рушницю, прямую в темряві до стоянки.

Коли виходжу до ріки біля хатини, на чистому небі вже сяють зорі. Скидаю на землю вбитого ягуара, розтираю задубле плече і руки.

Через півгодини переді мною лежить красива шкура. Тушу обдертого ягуара кидаю у воду. Якийсь час з води виходять бульки, потім поверхня стає гладенькою, як дзеркало. Шкуру прибиваю дрібними цвяхами до стовбура товстого дерева, щоб до ранку хоч трохи підсохла.

Потім приношу відро води і миюся. Ранком відчалю від цього берега і царство ягуарів лишиться позаду.

І знову пливу під парусом по Купарі. Східний, а потім південно-східний вітер надуває вітрило-гамак. Купарі досить звивиста. Течія швидко несе човен униз.

Пропливаю між знайомими берегами. Тапажос уже близько. Ще день, і я дома. На небі збираються дощові хмари. Певно, буде дощ. Це псує мені настрій.

Раптом ліворуч в джунглях бачу хатки і причали — поселення колишньої групи по розвідці джунглів. Отже, Тапажос близько. Ввечері зупинюся в тому місці, де ночував, подорожуючи вверх по Купарі.

Смеркає. Ось уже видно в берегових зарослях галявину з хатиною. Незабаром ніс човна вдарився об берег майже біля самого порога хижі. Рівень води значно піднявся.

Під стріхою лежать сухе листя, хмиз і товсті поліна, які я залишив тут, коли покидав хатину. Незабаром весело запалає вогнище. Я розвішую під покрівлею гамак і накриваю його сіткою від комарів. З човна знімаю щоглу — завтра попливу вже без паруса.

З тих пір, як я покинув цю хатину, тут нікого не було.

Наливаю в казанок води і підвішую його над полум'ям. Я дуже голодний. Крім фариньї і півцибулини, в мене нічого немає. Треба наловити риби та зварити на вечерю хоч юшки. В чорній темряві єдине джерело світла — вогнище. Ліхтар не засвічую, бо карбіду вже теж немає. Жадібно ковтаю фаринью.