Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
— Самотній Бізоне, брате, чи правда, що ти вирішив нас покинути? — запитав Білий Вовк.
— Так, — зітхнувши, відповів батько. — Ти бачив, як учора мене шмагали. Я зганьблений довіку. Невже ти думав, що я залишуся з цим невдячним плем’ям? Пригадай, що я робив для нього! Пригадай, скільки разів я вигравав битви, змушуючи ворогів тікати! І мою щедрість ти добре знаєш. Жінки та діти приходили до мого вігвама, і я давав їм м’ясо, допомагав, чим міг. А мене відшмагали за те, що я полював, коли моя сім’я голодувала! Ні! Я не залишуся з цим невдячним народом!
— Брате, ти порушив правила полювання… правила, яким корилися всі ми — і прості воїни, і вожді…
— Знаю, знаю все, що ти хочеш сказати, — нетерпляче перебив його батько. — Я полював далеко від великого стада, я не полохав його зумисне. Це сталося випадково. Але ніхто не спитав мене, не вислухав. Брате, марно мене переконувати. Я обрав рішення: як тільки наші речі буде спаковано, я поїду звідси назавжди. Але хотів би отримати зброю, яку забрали в мене Ловці. Буду вдячний тобі, коли ти принесеш мені її. А якщо вони не віддадуть… Ну, що ж! Я зроблю нового лука, стріли, а згодом куплю рушницю.
— Самотній Бізоне, мій старший брате, — мовив Білий Вовк, — ти думаєш лише про себе. Подумай про дружину та дітей і хоч заради них залишся з нами. Якщо ж у розпалі гніву ти хочеш на якийсь час покинути своє плем’я, то йди, але йди сам. Відвідай рідне нам плем’я «чорноногих»— кайна. Поживи з ними, аж поки погасне твій гнів, а тоді вертайся.
— Слова Білого Вовка — мої слова, свояче, — озвався Лисові Очі. — Не розлучай моєї сестри з родичами, не змушуй її поневірятися з тобою. Подумай про те, що ти ризикуєш її життям і життям дітей. Рано чи пізно на вас наскочить військовий загін якогось ворожого нам племені і всіх переб’є. Прошу тебе, залишайся з нами!
— Що ж, я не силуватиму ні Сісакі, ні дітей іти за мною. Вони можуть залишитися з вами. Що ви на це скажете, дружино, діти?
— Ти знаєш: твоя стежка — це й моя стежка, — відповіла мати, ледве стримуючи сльози.
— Чуєте? — вигукнув батько. — Звичайно, вона не покине мене. Та й діти не захочуть розлучатися з нами. Ви згодні зі мною сину, дочко?
— Так, — прошепотіли ми обоє.
— Що ж, ідіть собі! — вигукнув Лисові Очі. — А коли трапиться біда, згадаєте, що я вас застерігав і намагався спинити від необачного вчинку.
Він схопив свою ковдру і квапливо вийшов з вігвама.
— Брате, я не сперечатимусь більше з тобою: все одно ти не відступишся від свого, — сказав, підводячись, Білий Вовк. — Піду й спробую забрати в Ловців твою зброю.
Того ранку чутка враз облетіла табір. Щойно Білий Вовк подався до Ловців, аби виконати батькове прохання, як у наш вігвам зайшов вождь племені, а слідом за ним знахарі та воїни.
— Самотній Бізоне, що це означає? — почав вождь, умощуючись поруч батька на ложі із звіриних шкур. — Подейкують, що ти збираєшся покинути нас назавжди? Покинути плем’я і друзів? Звичайно, це пусті балачки!
— Ні, це не пусті балачки, тобі сказали правду, — відповів батько. — Я покидаю вас назавжди… я, моя дружина і діти.
Більше він не додав ні слова. Вперто мовчав, коли вождь, усі, хто прийшов із ним, терпляче переконували його змінити своє рішення. Довго вони доводили йому, що своїм легковажним кроком він накличе на нас велику біду, й нарешті пішли, вкрай розгнівані мовчанням і впертістю мого батька.
Коли мати зготувала сніданок для сестри і для мене, вернувся Білий Вовк. Батько, побачивши в його руках свою рушницю і лука, враз повеселішав.
— Ха! Виходить, не доведеться мені робити нового лука! — вигукнув він. — Сьогодні я вб’ю бізона, і в нас буде щедра вечеря. Хутчіше, синку! З’їж м’ясо, яке дали сусіди, і прижени наш табун.
Важко було в мене на душі, та й голоду я зовсім не відчував. Щоб заспокоїти маму, я проковтнув кілька шматочків, вийшов із вігвама й помчав до рівнини, де паслися табуни. Коли я пригнав коней до річки, наш вігвам було складено, речі спаковано.
Прийшов Білий Вовк і допоміг мені спіймати одинадцятеро коней, усіх для діла: п’ятеро в’ючних, четверо верхових і двоє, які волочитимуть безколісні візки-волокуші.
— Небоже! — мовив він до мене, коли ми вели коней до табору. — Небоже, сьогодні скінчилося твоє дитинство. Твій батько веде всіх вас назустріч великим небезпекам. Обіцяй мені, що будеш мужчиною, не пасуватимеш перед ворогом і в міру сил захищатимеш свою матір та сестру.
— Я зроблю все, що тільки зможу, — відповів я.
— Я знав, що ти так відповіси. Візьми… — І він простяг мені свій лук та сагайдак із стрілами. Сагайдак та чохол для лука були гарно пошиті з вичиненої тоненької шкіри, ще й довгі хвости теліпалися.
— О, як би я хотів піти з вами! — додав Білий Вовк. — Але зараз про це годі й думати. Тітка твоя хвора. Може, згодом, коли вона…
Він не доказав, але я вгадав його думки: тітка моя вже ніколи не видужає, а коли її життя обірветься, то дядько стане вільним і поспішить до нас. Але куди? Батько ні слова не сказав про свої плани. Знали тільки, що він хоче покинути табір назавжди.
Коли ми сідлали верхових коней, а на решту нав’ючували наші пожитки, батько стояв осторонь і нетерпляче позирав на нас. Зібрався натовп. Жінки, пособляючи матері, зв’язуючи речі, довели її до сліз своїм голосінням, самотні бабусі також ридали, приказуючи, що не переживуть розлуки з моєю матір’ю, яка їм завжди допомагала.
Схлипувала моя сестра, прощаючись із подругами, а я також ледве тамував сльози, коли мої товариші, оточивши мене, намагалися підбадьорити й розрадити…
Воїни обступили батька і вмовляли його не покидати рідного племені. Але марні були їхні зусилля, батько їх навіть не слухав.
Коли все наше майно було повантажене, він звелів мамі сісти на коня і їхати стежкою на
