Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Ми покинули табір. «Чи побачу ще його коли-небудь?» — подумав я. Обвівши очима рівнину, пагорби, долину річки, вкриту лісом, де, напевне, причаїлись вороги, я відчув, що назавжди розлучився з друзями та родичами.

Цілий ранок і добрий шмат дня ми їхали клусом. Там, де починався закрут річки, ми піднялися з долини на плоскогір’я і скорочували відстань. За всю дорогу батько не зронив ні слова. Може, він розкаювався, що в розпалі гніву поклявся покинути рідне плем’я. Його обличчя було похмуре.

Після полудня ми дедалі частіше натрапляли на сліди дичини. Шлях нам перетинали стежки, прокладені лосями, оленями, бізонами. В лісі ми побачили багато оленів та лосів, і, нарешті, вдалині показалося стадо бізонів, що спускалося схилом рівнини до річки. Батько звелів нам спинитись, а сам поїхав далі і зник за деревами. Ми троє мовчки чекали сигналу від нього, нам було не до розмов, усіх гнітив важкий настрій.

Бізони один за одним перетнули долину і зайшли в ліс, що обрамляв річку. Вони не помітили нас, бо ми причаїлися в чагарнику. Ми припали очима до стежки, якою щойно пройшли бізони, й очікували, коли вони, сполохані батьком, помчать назад. Але батько переїхав стежку, що вела до річки, а зрозумівши це, скерував коня просто на стадо, яке тим часом спустилося до води і, постававши рядком, втамовувало спрагу. Крутий протилежний берег стримав бізонів від утечі через річку, вони кинулись назад до лісу й побігли просто на чагарник, де зачаїлися ми троє.

Стадо налічувало голів із двісті. Щомиті наростав тупіт ніг, тріск сухостою, буйної порослі, попереджаючи нас про наближення тварин.

— Виїжджайте з кущів! Не баріться! За мною! — закричав я щосили матері й сестрі, але мій голос потонув у суцільному гулі.

Я знаю дві найстрашніші речі: коли річка виходить із берегів, ламаючи кригу, і коли несамовито біжить стадо бізонів. Перед ними людина безпомічна. Вони захоплюють її зненацька, як блискавка, і врятуватися можна тільки з ласки богів.

Щойно я прокричав матері й сестрі, аби їхали за мною, як стадо налетіло на нас і помчало далі, захопивши табун, нав’ючених коней, усіх нас. Коні під нами схарапудились, ставали цапки, і ціною неймовірних зусиль ми втрималися в сідлі. З обох боків на мого коня напирали великі бізони з гострими рогами, позаду йшла суцільна маса, попереду мчали ватажки стада, яке, налетівши на нас, розступилося, а потім знову зімкнулося, взявши нас у щільне кільце.

Є в кожному стаді бізони, меткіші за коня. Відомо також, що найпрудкіший скакун не може довго переслідувати стадо і відставати почне раніше, ніж мисливець устигне зробити двадцять пострілів. У бізонів могутні легені й міцні м’язи, тому вони можуть бігти, не зупиняючись, цілий день.

Праворуч від мене їхала мати, її відділяли від мене шість — вісім бізонів. Ліворуч попереду мчала сестра, вчепившись обома руками в гриву коня, між нами темніли дві волохаті коричневі спини. Перемішавшись із бізонами, мчало кілька наших коней, проте більша частина табуна випередила стадо і, розсипавшись по схилу пагорба, спинилася в безпечному місці.

Мати сиділа на коні великому та сильному, до того ж витривалому й слухняному, і за неї я не дуже потерпав. А от сестрі вочевидь загрожувала смертельна небезпека. її трирічний лошак був ще не зовсім об’їжджений і летів, немов дикий. Вона не могла дати йому ради, бо в неї порвалися поводи. Ми будь-що мусили вирватися з нестримного потоку, для цього слід було скерувати коня на прогалину, що могла з’явитися між волохатими тілами. Але без поводів коня ніяк не скеруєш. «Нітакі загине, якщо я не врятую її!» — обпекла мене думка. Враз пригадалися дядькові слова: «Скінчилося твоє дитинство. Обіцяй, що будеш мужчиною і завжди захищатимеш матір та сестру».

Так, я мушу врятувати її. Але як наблизитися до неї. Нас розділяли бізони… Несподівано я пригадав, що в мене за спиною висить лук, дядьків подарунок. Як же я забув про нього?

Не гаючись, я дістав із чохла лук і насилу напнув тятиву. Дядько дав мені свій лук — лук дорослого мисливця, і мені, малому, коштувало неймовірних зусиль, щоб його нап’ясти. Вийнявши із сагайдака стрілу, я поклав її на тятиву й вистрілив. Дз-з-з… і стріла впилася бізонові в спину. Мабуть, я поцілив у серце: величезна тварина ще двічі підстрибнула і впала, як підкошена. Я проскочив на звільнене місце, між нами лишився ще один бізон, я прицілився в нього, але тільки легко поранив. Друга моя стріла довершила справу: бізон став як укопаний, а стадо, що напирало ззаду, розчахнулося на два потоки.

Несподівано сестрин кінь пішов вибриком. Підпруга лопнула, сідло почало зсуватися, а Нітакі заверещала й оглянулася, немов покликала мене на поміч. Та ось ще один стрибок коня — і сестра, випустивши з рук гриву, відірвалася з сідлом від коневої спини. В мене тьохнуло серце: збагнув, що їй загрожує неминуча загибель, якщо вона впаде на землю.

Кілька кроків відділяли мене від неї. Я вперіщив коня луком, і в два стрибки він подолав цю відстань. Простягши руки, я вхопив сестру за поперек саме в ту мить, коли кінь під нею звівся цапки. Я насилу притяг її до себе й поклав на сідло. Тепер вона лежала переді мною, звісивши з коня голову та руки в один бік, а ноги в другий. Посадити сестру я вже не мав духу.

Знову щільним кільцем збилися круг мене бізони, і я відчув, що мій кінь, несучи двох вершників, почав вибиватися із сил. Якби він спіткнувся і впав або раптово спинився, ми загинули б під ратицями бізонів. Щораз дужче я стьобав коня і благав у Сонця допомоги.

«О, Сонце, і Ви, Що Нагорі, пожалійте нас! — кричав я. — Ми ж іще діти. Ми хочемо жити. Пожалійте і швидше виведіть нас із живої ріки смерті».

Згадуючи тепер про це, я вірю, що мою молитву було почуто. Не встиг я скінчити її, як ватажок стада — я й досі не можу збагнути причини — круто повернув уліво, до старих тополь, що росли між річкою і схилом рівнини. Стадо ввірвалося в гай, а я, заїхавши за перше товсте дерево, спинив змиленого, тремтячого коня. Зліва та справа від мене проносились, тупочучи ратицями,