Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Як тільки почало займатися на світ, ми швидко зібралися і натще вирушили в дорогу. Коли сонце було вже височенько, ми стали перепочити і вгамували голод.
Пізно пополудні ми дісталися до злиття річечок Тетону і Мараяс, перебрели обидва потоки, а далі до нас долинуло цюкання сокири. Притримуючи поводи, ми побачили, як затремтів вершечок однієї тополі, і вона з тріском повалилася на землю.
— Ха! — вигукнув батько. — Там працюють білі. Жоден індіанець не стане рубати велике зелене дерево.
Ми сміливо повернули коней до гаю і побачили на галявині біля річки білих людей, що споруджували велику рублену хату. Поряд на землі стояло багато ящиків, бочок, високі лантухи, напхані товаром, а на воді під берегом застигли три величезних човни. Ними білі привезли сюди свої товари.
Спинившись, ми зацікавлено спостерігали за всім, що діялося на галявині. Та ось. із гурту білих виступив якийсь чоловік і поманив нас до себе. Коли ми під’їхали ближче, він підійшов до батька, потис йому руку і жестом запросив до свого табору. Це був стрункий невисокий чоловік з гарним, гладеньким лицем та довгим волоссям. На довгому голубому піджаку блищали великі гудзики. А взутий він був у мокасини. Батько роздивився їх, затримав очі на узорах із голок дикобраза і, широко всміхаючись, скочив з коня. Нам він сказав:
— Я певен, що це той самий чоловік, про якого ми так багато чули. Він торгує з Людьми, що живуть у землянках.
І спитав білого на мигах, чи правда це.
— Так, я той, про кого ти чув, — пояснив на мигах білий. — Ласкаво просимо до нашого вігвама.
Ми пішли слідом за ним у гай і побачили там великий гарний вігвам. Назустріч нам вийшла вродлива молода жінка в розкішному вбранні. Вона щиро всміхалася і жестами пояснила: мій вігвам — ваш вігвам.
…Це були на диво милі люди, сину мій. Так я вперше зустрівся з Кі-пою і Сах-кві-ах-кі[17], батьками Воронячого Сагайдака, твого близького друга. Кі-Па помер, а Сах-кві-ах-кі… ось вона, сину, сидить поруч з тобою, сивенька, як голубка. Давно минули щасливі літа нашої юності. О Сах-кві-ах-кі, мій вірний друже, я б усе віддав, щоб повернути ті літа.
Отож ми зайшли до вігвама, і нас почастували бізонячим м’ясом та стравами білих людей. Я вперше скуштував варених бобів, які мені дуже припали до смаку. Наївшись, ми розіпнули свій вігвам і прийшли подивитися, як працюють білі люди.
У форті Червоних Курток, що на Півночі, я вже був двічі, а от. Довгих Ножів побачив уперше в житті. Але з ними наші племена торгували раніше у форті біля гирла річки Йєллоустон, де лежить село Людей, що живуть у землянках — ви, білі, називаєте їх майданами. Там пікуні й зустрілися з Кі-пою і Сах-кві-ах-кі.
Кі-па припав їм до душі найбільше, і вони часто згадували про його щедру вдачу й про ті подарунки, якими він наділяв кожного. У форті жив художник. Якось він намалював портрети Бізонячого Горба й Орлиних Ребер — двох індіанців із спорідненого з нами племені північних «чорноногих». «Як живі!» — вигукнули люди, оглядаючи картини.
Сину мій, Довгі Ножі, що першими прийшли в нашу країну, завжди були охайні. Вони дбали про свій зовнішній вигляд. їхні обличчя не заростали щетиною, а волосся на голові було гладенько зачесане. Начальник форту носив довгого голубого піджака а блискучими гудзиками. І з нами Довгі Ножі були завжди ввічливі. Зовсім не схожі вони на теперішніх білих, яких стільки пливе до нашого краю. Це — грубіяни, нечепури, дивишся на їхні зарослі обличчя — і стає бридко…
Наступного дня після нашого приїзду Довгі Ножі закінчили одну з кімнат форту й перенесли туди всі свої товари, привезені по річці Йєллоустон із великого форту. Ми довго розглядали гарні та корисні речі, викладені на полицях: ковдри, червоні й голубі паски, намиста, браслети, сережки, фарби, голки, шила, ножі, рушниці, пістолі, казанки, миски й кухлики з металу, боброві пастки і сідла.
Мій батько очей не міг відвести від тих сідел із лискучої чорної шкіри з мідними заклепками на луці. Це були дуже гарні й зручні сідла.
— Скільки коштує одне сідло? — запитав батько.
— Двадцять шкурок, — відповів Кі-па, маючи на увазі бобрів.
— Нема в мене шкурок, — признався батько, — але є чотири пастки, які я купив у Червоних Курток на півночі. Я спіймаю двадцять бобрів і куплю сідло.
Кі-па дав йому ще дві пастки.
— Дарую їх тобі,— сказав він. — Тепер у тебе шість пасток. Скоро ти матимеш двадцять шкурок.
Біля берегів Великої річки[18] та річки Мараяс ми бачили багато бобрових загат і мазанок. Того ж дня ми поставили всі пастки, а наступного ранку вже мали четверо бобрів. Ми обдерли їх, а мама й Нітакі нап’яли шкурки на вербові обручі, щоб сушилися.
На сьомий ранок ми принесли додому п’ять шкурок…
— Тепер у мене є двадцять три шкурки, — мовив батько. — Коли вони висохнуть, я виміняю собі сідло, а тобі, люба дружино, куплю білу ковдру.
— Ні, ти не купиш мені ковдри, — заперечила мати, — ми виміняємо шкурки на рушницю для Чорної Видри!
Батько здивовано зиркнув на неї.
— Для Чорної Видри? Та він же ще хлопчик! Навіщо дітям рушниці?
— А наш-хлопчик її матиме, — твердо мовила мати, — хоч би мені довелося продати кілька коней. Він стріляв із лука дорослого мисливця і врятував життя своїй сестрі. А якщо може з лука, то зможе й з рушниці. Не забувай, чоловіче, що ти наробив: ти примусив нас покинути рідний народ, ти позбавив нас його захисту. Тепер ми самі мусимо захищатися.
— Але ж він ще не постував, не бачив віщого сну, не має свого таємного помічника. Він ще надто молодий…
— Він може завтра почати піст, — перебила мати. — А що молодий, аби битися з ворогами, — то хотіла б я знати, хто нас наражає на небезпеки?
— Гаразд, хай буде по-твоєму, — згодився батько.
Коли шкурки висохли, ми віднесли їх до Кі-пи і дістали за них рушницю та ще й білу ковдру для матері. Кі-па відсипав нам чотири мисочки пороху, дав сотню куль і два кремені. Це була кремінна рушниця. О, як я запишався, коли вона опинилася у мене в руках!
Ні, батько був не скупий, а тільки легковажний. І здебільшого прислухався до материних порад.
Кі-па навчив мене заряджати рушницю і
