Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Він не встиг договорити, як на галявину вийшло чоловік із тридцять. Це був військовий загін, і його шлях пролягав саме туди, де ми розбили свій табір. Як тільки воїни перейшли галявину і зникли в лісі, ми зірвалися на ноги й стрімголов побігли схилом униз, до нашого вігвама.

— Якщо вони вислали вперед розвідників, ми пропали, — застогнав батько.

Я це знав. Продираючись лісом, розвідники, звісно, помітили б наш вігвам, що стояв на узліссі. Я злякався, що вони нападуть на матір та сестру раніше, ніж ми добіжимо до них!

Розділ третій

Пагорб, на схилі якого ми сиділи, прикривав наш вігвам, що стояв унизу, біля підніжжя, а ворожий загін рухався річковою долиною з протилежного боку, тому не міг нас побачити, навіть вийшовши на узлісся. Ми збігли в долину, зайняли свій табун і чимдуж погнали його поперед себе. До стоянки ще було далеко, коли батько загукав:

— Швидше! Допоможіть спіймати верхових та в’ючних коней! Ворожий загін поблизу!

Але мати й сестра вже самі відчули небезпеку, запримітивши, що ми так швидко завертаємо табун. Прихопивши з собою мотузки, вони бігли нам назустріч. Ми заходилися сідлати коней. Батько коротко розповів про появу військового загону в долині річки.

— Не лякайтеся, — сказав він. — Якщо вороги не вислали розвідників, ми встигнемо зібрати речі й утекти. Складайте вігвам, а я спущуся на край улоговини і постою насторожі.

І, повісивши через плече лук та сагайдак, він узяв рушницю й поїхав.

Напрочуд швидко ми розібрали вігвам: мати порозв’язувала шворки, а я тим часом повиймав кілочки.

Коли я складав шкури, мати повитягувала жердини — шістнадцять вігвамних жердин — і прив’язала їх до двох коней. Сестра спакувала в парфлечі[16] їстівні припаси та деякі пожитки, що взяли ми їх в дорогу. Коли останній в’юк був повантажений, ми скочили на коней. Напевно, військовий загін не вислав уперед розвідників або ж вони перебували на тому боці річки і нас не бачили. Коли ми рушили, батько приєднався до нас.

— Нам ніщо не загрожує, — мовив він. — Вороги піші, не доженуть нас. Дружино і ти, Нітакі, переїдьте через долину і схилом піднімайтеся на плоскогір’я. Коні пустіть клусом. Ми поженемо табун слідом за вами. А коли споночіє, повернемося на схід, спустимося в долину до річки і розіб’ємо табір.

Сонце вже зайшло. Коли ми піднімалися крутим схилом, нас накрила ніч. Ми раз у раз позирали на долину, де недавно показалися вороги. До гребеня пагорба було вже близько, як батька враз охопила тривога.

— Можливо, — припустив він, — що вороги не пішли у верхів’я річки, а піднялися схилом із протилежного боку й дожидаються нас на вершині. Жени, сину, табун, а я поїду вперед.

Схил був надто крутий, і коні йшли крок за кроком. Батько на своєму великому і сильному скакуні обігнав матір, що їхала попереду, і став з’їжджати на вершину. Та враз перед ним нагорі вискочили вороги. Вони розмістилися цепом і, закричавши мов у нестямі, почали стріляти з луків і чотирьох рушниць.

Один із наших в’ючаків заіржав протяжно й впав. У цій великій притузі я все-таки помітив, що вбито коня, який ніс батькове бойове спорядження, його священну люльку та інші ритуальні предмети. Я забув сказати, що мій батько був знахар і володів могутнім, чудодійним талісманом — Люлькою Грому.

Отже, ми вже втратили в’ючного коня, а через хвилю вороги поранили мою сестру: стріла впилася їй у руку вище ліктя. Нітакі пронизливо зойкнула, а мати закричала:

— Вони поранили мою дочку! Вона вмирає! О, кляті вороги, вбийте й мене!

— Цить! — гримнув на неї батько. — Вона жива! Повертайте коней і спускайтесь у долину.

Він звів рушницю й вистрілив у ворогів, що бігли до нас.

Наш табун уже пустився з гори врозтіч. Ми летіли галопом за ним, поганяючи щосили наших в’ючаків. У повітрі дзижчали стріли. Переслідуючи нас, дехто з ворогів намагався заарканити наших коней. Дивно, але жодному воїнові не пощастило, а поки вони підбирали свої аркани, ми встигли спуститися в долину і залишити їх далеко позаду.

За батьковим наказом ми, зібравши табун, переїхали річкову долину, переправилися через річку на другий берег і вибралися на рівнину. Тут мама вмовила нас спинитися. Оглянувши поранену руку Нітакі, вона обережно витягла стрілу з рани, перев’язала її м’яким шматком оленячої шкіри. Кістки не зачепило. Звичайно, Нітакі відчувала нестерпний біль, але вона, зціпивши зуби, навіть не застогнала.

А мати, давши волю сльозам, приказувала:

— От бачиш, чоловіче, до чого нас привела твоя впертість і нестриманість! І це ще тільки початок наших бід! Чи знаєш ти, що Люлька Грому, всі твої талісмани опинилися в руках ворога?

— Знаю, — відповів батько і вмовк.

Ми розуміли, що в нього коїться в душі. Страшна втрата пригнітила й нас: без талісману не знати нам ласки ні від Сонця, ні від усіх богів, і марні наші жертвоприношення й молитви. У кого нам тепер просити помочі, захисту від ворогів, щасливого довгого віку?

— Я мушу повернути свою люльку! Я негайно мушу повернути люльку! — вигукнув батько, й ми скочили на коней і рушили далі.

— Не вдасться тобі! — захитала головою мати.

— Я певен, що вдасться, — твердо відказав батько. — Це був військовий загін ассінібойнів. Без сумніву, вони хочуть напасти на пікуні. Якщо твій народ уникне сутички, то наприкінці місяця ассінібойни повернуться в свій табір. Тоді, як тільки ти з дітьми опинишся в «череванів» у безпеці, я подамся туди, щоб забрати свою люльку.

Мати нічого на це не відповіла. Я ж думав, що так діяти, як задумав батько, просто нерозважливо: вночі можна проникнути в ворожий табір і вивести непомітно коней. Але знайти серед сотень вігвамів той, у якому лежить люлька, і заволодіти нею, — це нечувано. Мати подала голос:

— Милий чоловіче, ти маєш змогу повернути люльку і водночас зробити добро: негайно їдьмо додому і попередьмо наш народ про небезпеку. Ти кинеш клич, і воїни підуть за тобою. Ви до ноги знищите ворогів, і ти здобудеш свою люльку.

— Пікуні, — твій народ, хочеш, називай його своїм, а мені він чужий, — відповів батько. — Нехай хоч усіх коней у них покрадуть, мене це не обходить.

Ох, як гірко нам було чути ці слова!

Більше половини ночі ми їхали рівниною, прямуючи на схід. Потім ми, повернули на південний схід