Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Схопивши рушницю, я встав, обережно розсунув гілки й виглянув. Я забув сказати, що гірський хребет був порослий лісом, але моя пастка містилася на відкритій галявині. По цій галявині повзло навкарячки двоє чоловіків, ховаючись у високій траві. Кроків п’ятдесят віддаляло їх від мене. Я поволі звів рушницю, поклав цівку на край настилу, прицілився в чоловіка, котрий повз попереду, і вистрілив. Чоловік скрикнув, схопився на ноги, підняв угору руки і впав горілиць. Його товариш також зірвався, подивився на вбитого і дав драла. Він щез у лісі раніше, ніж я встиг перезарядити рушницю. Я помітив, що рушниці в нього не було, у руках він тримав лук і щит.

Я нітрохи не сумнівався, що вбив ворога наповал, та все ж не хотів ризикувати. Ніпока дряпав мені ногу, йому кортіло вирватися з ями: він знав, що після пострілу на його долю завжди перепадає шматочок м’яса. Зарядивши рушницю, я взяв вовка на руки і випустив на волю. Він відбіг на кілька кроків» та враз спинився, потяг носом повітря і вернувся до пастки.

Чоловік, що зник у лісі, не був небезпечний, бо його стріли не могли до мене долетіти. Я виліз із ями і, стоячи навкарачки, подивився на розпластаного ворога. Кущі затуляли його від мене, і я добре бачив тільки ноги, взуті в мокасини. Тоді я підвівся й побачив, що ворог мій лежить горілиць, відкинувши одну руку. Він був мертвий, я не сумнівався в цьому. Підбігши до нього, я схопив його лук і сагайдак із шкури видри, зняв коробку з бойовим убранням, що висіла в нього за спиною, й підняв щит, який лежав під кущем. Убитому було зим із тридцять, і я помітив, що він дуже вродливий. Його волосся було заплетене в коси, лиш над чолом був коротко підстрижений чуб. Я чув, що так зачісуються індіанці з племені кроу.

Я не здогадувався, як опинилися тут ці двоє, і просто вважав їх розвідниками, висланими великим загоном кроу, який перебуває десь поблизу й ось-ось нагряне з лісу. Прихопивши речі вбитого воїна, я побіг додому і на півдорозі зустрів мисливця з нашого табору. Коли я йому розповів, що трапилося нагорі, він запропонував мені сісти на його коня. Примчавшись в табір, ми сповістили воїнів про те, що поблизу бродить військовий загін кроу. Ніпока, що ні на крок од мене не відставав, вскочив у наш вігвам і заховався за моїм ложем: його дуже злякала метушня, яка зчинилася в таборі.

Я віддав мамі трофеї й розповів про зустріч із кроу. Потім я поїхав із нашими воїнами. До пізньої ночі ми гасали рівнинами, але жодних слідів кроу не виявили. Безслідно зник другий воїн, котрий утік від мене до лісу. На зворотному шляху я прихопив опудало вовка, вирішивши ніколи більше не ловити орлів на цій горі.

Вночі у вігвамі Самотнього Ходака зібралися старійшини, і я змушений був розповісти про все, що сталося на горі. Не забув згадати про Ніпоку. Якби не вовченя, воїни кроу підкралися б до пастки й захопили б мене зненацька.

Наступного дня я почав копати нову яму на вершині гори на північ від нашого табору. Багато орлів я спіймав у цій пастці. Щастя мені всміхалося: ні разу орлам не вдалося подряпати мені руки чи поранити мене.

Настав місяць Стиглих Ягід. Якось увечері я повернувся додому пізно. Бабуся вискочила мені назустріч і, то плачучи, то сміючись, сказала: кайна вже близько, завтра вони будуть тут, у долині Жовтої річки, і разом з нами будуватимуть вігвам на честь Сонця. І тоді, додала бабуся, жерці кайна дадуть мені нове ім’я.

Це була добра звістка. Наші мисливці в долині Вовчої річки зустріли мисливців племені кайна і від них дізналися, що плем’я переселяється до Жовтої річки.

Наступного ранку я пішов до пастки і забрав опудало вовка, знаючи, що тепер мені не скоро доведеться ловити орлів. Пізно ввечері прибули кайна. Радісною була зустріч двох племен. Моя бабуся багато часу проводила в кайна, і до нашого вігвама частенько забігали її давні подруги.

Двадцять жінок пікуні й стільки ж жінок кайна дали обіцянку Сонцю спорудити священний вігвам. Коли вігвам був готовий, я підвісив до жердини бойове вбрання, яке взяв у воїна кроу, і приніс його в жертву Сонцю. Потім я вирішив завдати мук своєму тілу. Чорною фарбою я вимазав собі обличчя й розплів коси. Червоні Крила зробив у мене на спині два короткі надрізи. Під смужечкою шкіри між надрізами просунув кінець пояса і зав’язав його на петлю, а до другого кінця прив’язав череп бізона. Два дні я постував і ходив довкола священного вігвама, волочачи за собою череп, і благав Сонце дарувати мені милість і довге життя. Спина горіла вогнем, від страшного болю я непритомнів. Проти вечора другого дня смужечка моєї шкіри розірвалася, і я став вільний. Я так охляв, що не міг стояти. Мама та бабуся перенесли мене до нашого вігвама й нагодували. Червоні Крила забажав ще, щоб я наступного дня в присутності воїнів і ватажків перелічив усі звершені мною подвиги.

Я перелічив їх опівдні. Почав із того, як я вбив ведмедя, а закінчив розповіддю про зустріч із воїном кроу. Чоловіки та жінки співали мені хвалу, а барабанщики били в барабани. Я замовк і відчув, що тремчу всім тілом; від похвали мені в голові паморочилося. Та ось наперед вийшов сліпий дід Вождь-Гора, жрець племені кайна. Це був той самий дід, який не так давно казав мені, що ловці орлів поклялися зберігати свою таємницю.

— Славний воїне, що помстився за смерть наших синів! — вигукнув він. — Я даю тобі нове ім’я! Старе Сонце, ловцю орлів, я молю богів, щоб ти дожив до глибокої старості.

І всі почали вигукувати моє ім’я, нове моє ім’я. Дужче від усіх кричала моя бабуся та її подруги — бабусі з племені кайна. Підвелася дружина Червоних Крил і подала мені вичинену шкуру білого бізона, на якій було намальовано велике Сонце. Я поніс цю шкуру у священний вігвам і в присутності вождів, жерців та ватажків кайна й пікуні почепив її на жердині. Це був мій дар Сонцю. О, якими щасливими ми почувалися в той день!

Зиму провели ми на південних рівнинах; я