Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

ці спогади не вгамували моєї тривоги, адже я хотів сьогодні ж спіймати орла. Я відчував, що просто не можу впорожні повернутися до табору. Потім я уявив собі, як спускається орел до набитого травою вовка; я наглядав дірку, в яку було б зручно просунути руки, щоб схопити птаха. А що, коли я його не втримаю? Що, коли він ударить мене дзьобом чи встромить у руку пазурі? Ловити орлів здавалося мені справою легкою, і тільки зараз я збагнув, як це важко, небезпечно. А як нестерпно очікувати! Я зрозумів, чому в нас так мало ловців: вони не витримували ні напруженого чекання в ямі, ні страшних думок про орлиний дзьоб та пазурі. Вони сміливо йшли на бій і не боялися смерті, але орли їм вселяли страх. «Може, і я не витримаю випробувань, — майнуло в голові. — Може, Червоні Крила помиляється, вважаючи, що мене чекає перемога?»

Після полудня, подивившись у небо, я побачив орла, який летів до гори. Я хвилювався, що він не спуститься на опудало вовка. Мені дуже хотілося підвестись, але я пригадав, що Червоні Крила радив лежати нерухомо, аж поки орел почне довбати печінку.

Мені здалося, що збігло вже багато часу, і я вирішив, що орел наївся досхочу м’яса бізона чи антилопи, підстрелених нашими мисливцями, й вовк його не вабить. Я заблагав Першого Крука завернути орла до мене. О, як я молився! І потерпав: чи подужаю орла? Раптом пролунав гучний шум: розтинаючи повітря, орел падав із високості. Шум ущух, але я не бачив птаха і подумав, що він спустився на рівнину. Та я помилився. Майнула чорна тінь, і через секунду — дві орел ступив на настил і виплигнув на вовче опудало. Як закалатало моє серце!

Тепер я бачив його чітко: він високо тримав голову, озираючись довкола. Які в нього були хижі очі! Потім, схиливши голову трохи набік, орел подивився вниз, на печінку, що стриміла з вовка. Він загнав у неї дзьоб, відірвав шматок і проковтнув. Ще раз розгледівся довкола і тільки тоді заходився жадібно дзьобати печінку. Мабуть, він був дуже голодний. Я знав, що баритися не слід. Хвилювався я не менше, аніж під час сутички з тим ассінібойном. Я тихо-тихо підвівся і став, згорбившись, якраз під орлом. Він повернувся до мене хвостом.

Тут я пригадав пораду Червоних Крил: «Якщо ти не хочеш, щоб орел роздряпав тобі руки пазурами, хапай його за ноги біля тіла». Поволі я просунув руки в щілину між двома патиками і, миттю підскочивши, спробував схопити орла за лапи. Він стріпнувся, але я встиг затиснути в долонях його лапи. Змахнувши широченними крилами, він мало не відірвав мене од землі, та я тягнув його донизу. Провалився дах, і на мої витягнуті руки впало вовче опудало. Орел намагався дзьобнути мене в обличчя, але не міг цього зробити через опудало, що лежало на моїх руках. Не розтискаючи долонь, я впав ницьма на долівку пастки і потяг за собою орла. Він виривався, змахував крильми, але невдовзі вибився з сил і припав грудьми до землі Я притис його коліньми і наліг на нього всім тілом: він почав задихатися, стріпуючи крильми, голова поникла, ще мить — і орел був мертвий.

Я викинув його з ями, виліз сам і заспівав переможну пісню. Потім присів біля нього й став розгладжувати покошлані крила. До вечора було ще довго, і я вирішив не чекати Червоних Крил. Діставши з ями рушницю, я закинув на спину орла й побрів додому.

Як мені хотілося пройти табором, пританцьовуючи й виспівуючи пісень! Але я згадав ловця орлів Самотнього Чоловіка і поборов своє бажання. Спокійно й велично проходив він поміж вігвамами, несучи за спиною орла. Я вирішив, що йтиму так само, як Самотній Чоловік. Пікуні при зустрічі вихваляли мене на всі лади, а воїни зупиняли і милувалися орлиним хвостом, їм дуже хотілося купити його, але я сказав, що тим часом не збираюся його продавати. Нарешті, я підійшов до нашого вігвама. З нього вибігли моя мама і Червоні Крила, який ладнався їхати по мене до гори. Повернулася з лісу бабуся, що ходила по хмиз. Побачивши орла, вона обняла мене і заходилася вигукувати моє ім’я, наче я переміг ворога.

Так я почав ловити орлів. У долині річки Стріла я спіймав ще чотирьох птахів, а потім ми перекочували до Жовтої річки і розбили табір біля підніжжя Жовтих гір. Ці гори назвали Жовтими багато років тому, коли наше плем’я знайшло тут жовту землю.

У долині Жовтої річки, в горах і на рівнинах обабіч гір водилася сила-силенна дичини. Поїхавши на полювання, я вбив бізона, оленя й лося і надовго забезпечив м’ясом свою сім’ю та сім’ю Червоних Крил. Тепер можна було братися й за лови. Наступного дня я почав копати яму на вершині вузького гірського хребта, досить далеко від нашого табору. Через три дні яма і дах були готові. Потім я протягом чотирьох днів постував, четвертого дня ввечері був у «вігвамі потіння», а рано-вранці вирушив до пастки, прихопивши опудало вовка, в яке запхнув шматок бізонячої печінки.

Коли я виходив із табору — а йшов я пішки, несучи на плечі вовка, — Ніпока заскавучав. «Чи не взяти його?» — подумалося мені. Почувши мій поклик, молодий вовк кинувся до мене, став підстрибувати, намагаючись лизнути мене в обличчя. Я пройшов через увесь табір, Ніпока біг за мною по п’ятах. У вільний час я довго морочився з ним, навчав лежати нерухомо, поки не свисну, і тепер він покірливо слухався мене. Щоправда, людей боявся всіх, окрім моєї мами та бабусі, навіть не зміг звикнути до Червоних Крил, хоч старий часто до нас навідувався. Коли хтось чужий заходив у наш вігвам, Ніпока підповзав до мене чи до моєї мами, якщо мене не було дома, і не відходив від нас, поки гість сидів у вігвамі.

Я видряпався на гору, спустився разом із Ніпокою в пастку й заклав гілками і травою отвір, крізь який я проліз. Постеливши на землі ковдру, я звелів вовкові лягти, і він невдовзі заснув, але спав недовго. Раптом я помітив, що він підвів голову й потяг носом повітря, потім зірвався на ноги, наїжачивши на спині шерсть. Неспокійно переминаючись з ноги на ногу, вовк поглядав на стіни пастки, наче хотів на волю. Я пригадав, що він точнісінько так поводиться, коли хто-небудь наближається до нашого вігвама.