Вигнанці - Артур Конан Дойль

Настав час, коли церква вирішила вимагати здійснення обіцянки мадам де Ментенон, і бліді щоки та сумні очі її ясно свідчили про марну боротьбу з голосом свого ніжного серця, який вона намагалась заглушити аргументами оточуючих її ханжів. Вона добре знала французьких гугенотів. Та й хто краще міг знати їх, як не ця жінка, що сама вийшла з їх оточення і виросла в їхній вірі? Вона надто добре знала їх. терпіння, благородство, незалежність, завзяття. Які ж буди шанси, щоб вони пристали на бажання короля? Може, на це й погодяться деякі з вельмож, але вся маса цих людей сміятиметься з галер, в'язниць і навіть з шибениці, коли дійдеться до віри їхніх батьків. Якщо на них почнуть тиснути, і вони лишаться у своїй вірі, то їм доведеться або тікати з Франції, або вмирати прикутими до весла чи брязкати кайданами по дорозі. Така була страшна альтернатива перед групою людей, що являла собою цілий невеликий народ. Найжахливіше, що вона, рідна їм по крові, повинна буде підняти голос супроти них. Але обіцянку дано, і настав час її виконати.

На цьому зібранні був красномовний єпископ Боссюет, військовий міністр Лувуа і знаменитий єзуїт, отець Лашез. Усі вони наводили аргумент за аргументом, щоб переконати короля.

Коло них стояв іще один абат, такий худий і блідий, що здавався виходцем з того світу. В його великих темних очах; горів лютий вогонь, а в зсунутих бровах і в заціплених щелепах видно було непохитну рішучість. Мадам, нахилившись над п'яльцями, мовчки вишивала різнокольоровими] шовками.

Король сидів, підперши голову рукою, з виглядом зацькованої людини, яка розуміє, що не сила їй вийти з важкого становища, в яке вона потрапила. На низькому столику лежав папір, перо й чорнило. Це був наказ про скасування Нантського едикту; треба було тільки, щоб підписав його король, і тоді він набрав би законної сили.

— Значить, отче мій, ви гадаєте, що коли я знищу цю єресь, то можу надіятись, на спасіння на тому світі? — спитав король.

— Ви заслужите нагороду.

— І ви так само думаєте, пане архієпископ?

— Звичайно, ваша величність.

— А ви, абат дю Шайла?

Худий священик заговорив уперше, легкий рум'янець, з'явився на його щоках, схожих на щоки мертвого, а запалі очі заблищали похмурим вогнем тупого фанатика.

— Не знаю, чи спасетесь ви, ваша величність. Я думаю, для цього треба ще дуже багато. Але немає ніякого сумніву в тому, що будете засуджені, якщо не зважитесь на це.

— Король гнівно підскочив у кріслі і, насупившись, глянув на абата.

— Ваші слова трохи гострі для мого незвичного слуху, — зауважив він.

— Було, б жорстоко лишити вас з сумнівом у такому питанні. Повторюю, доля вашої душі — на терезах. Єресь — смертельний гріх. З одного вашого слова тисячі єретиків навернулися б до пануючої церкви. Тому тисячі смертних гріхів лежать на вашій душі. На що вона може сподіватись, коли ви не спокутуєте їх?

— Мій батько й дід терпіли гугенотів.

— І ваш батько й дід, коли тільки бог не зглянувся над ними, горять тепер у пеклі.

— Це зухвальство! — крикнув король, зриваючись з місця.

— Ваша величність, я все одно висловив би те, що вважаю за істину, хоч би ви були п'ятдесят разів королем. Що для мене людина, коли я говорю про царя царів? Погляньте, невже людина, отак скалічена, побоїться засвідчити істину?

Раптовим рухом він одгорнув довгі рукава ряси і простяг свої білі, худорляві руки, кістки яких були поламані й понівечені так, що мали якийсь фантастичний вигляд. Навіть Лувуа, бездушний придворний, і обидва сповідники здригнулись, побачивши ці жахливі руки. Абат підняв руки вгору і звів очі до неба.

— І раніш небо вибирало мене свідчити істину, — сказав він натхненно. — Я почув, що для підтримання молодої сіамської церкви потрібна кров, і я подався в Сіам. Вони розп'яли мене, повикручували й поламали мені кістки. Мене кинули, гадаючи, що я мертвий, але бог знову вдихнув у тіло життя, щоб я був учасником великої справи відродження Франції.

— Витерплені вами страждання, отче мій, дають вам цілковите право покладатись і на церкву і на мене, її сина й покровителя, — сказав Людовік, сідаючи на місце. — Що ж ви порадите гугенотам, які не хочуть змінювати своєї віри, отче мій?

— Вони змінять її, — скрикнув дю Шайла з страшною посмішкою на блідому, як смерть, обличчі. — Вони повинні скоритися, а коли ні, їх треба зламати. Яке лихо, коли усі вони будуть стерті на порошок, якщо можна буде заснувати на їх кістках єдину в країні церкву віруючих?

Його запалі очі люто блищали; несамовито й гнівно він потрясав у повітрі своєю кощавою рукою.

— Отже, жорстокість, яку ви перетерпіли, не зробила вас жалісливішим до людей?

— Жалісливим? До єретиків? Ні, ваша величність, особисті мої страждання довели мені всю нікчемність тілесного життя і навчили, що справжнє милосердя до людини полягає в тому, щоб уловити її душу, всіляко утискаючи погане тіло. Я взяв би ці гугенотські душі, ваша величність, навіть тоді, коли б для того треба було обернути Францію на пустелю.

Безстрашні слова священика, повні палкого фанатизму, очевидно, справили велике враження на Людовіка. Він глибоко замислився і якийсь час сидів мовчки, схиливши голову на руки.

— Ваша величність, — тихо промовив отець Лашез, — навряд чи потрібні будуть суворі заходи, згадані шановним абатом. Як я вже казав, вас так люблять у вашій країні, що самого оповіщення вашої волі буде досить, щоб примусити єретиків навернутись до істинної віри.

— Бажав би думати так, дуже бажав би, отче мій. Але що це?

У прочинені, двері заглянув камердинер.

— Тут капітан де Катіна; він хоче негайно бачити вашу величність.

— Попросіть