Вигнанці - Артур Конан Дойль

— О, я справді покарана за гріхи.

— Не сумнівайтесь, що саме за свої.

— Невже я нічим не можу спокутувати їх?

— Я подбаю, щоб вони були спокутувані.

— У вас при собі шпага, Моріс, чому ж ви не вб'єте мене, коли вже такі сердиті на мене? Чому не застромите її мені в серце?

— Будьте певні, що я зробив би саме так, коли б у мене не було чудової причини робити інакше.

— Якої?

— Я скажу вам. У Портілльяку я користуюсь правом життя й смерті над його мешканцями. Там я повний владар і можу катувати, виносити присуди й карати винних. Це моє законне право. Жалюгідний король не зможе навіть помститися за вас, бо право на моєму боці, і він не може відкинути його, не здобувши собі ворога в кожному сеньйорі Франції.

Він знову розтулив рота і зареготав із своєї власної винахідливості, а вона, тремтячи всім тілом, одвернулась, затуливши обличчя руками, щоб не бачити жорстокого обличчя й палаючих очей колишнього свого чоловіка. Іще раз вона в думці помолилась богові, прохаючи простити їй грішне життя. Так, уночі, прудкі коні везли чоловіка й жінку, які мовчки сиділи одно проти одного з ненавистю й страхом у серцях.

Нарешті, з повороту дороги вони побачили вогонь на башті, і перед ними в пітьмі вирисувалась невиразна тінь величезного будинку. То був замок Портілльяк.

Ось чому Аморі де Катіна і Амос Грін побачили з вікна своєї тюрми карету, що приїхала опівночі, і полонену, витягнену звідти. Цим пояснювались і _ спішна робота і страшна ранішня процесія. Вони бачили, як вели на смерть Франсуазу де Монтеспань, чули її останній жалібний заклик, коли важка рука негідника з сокирою на плечі упала їй на шию, примушуючи стати навколішки. З різким криком жаху відхитнулась вона від замазаної кров'ю плахи, кат підняв сокиру, а мосьє де Монтеспань ступив наперед і простяг руку, щоб схопити гарну голівку за довге каштанове волосся і нагнути її до плахи. І раптом він зупинився здивований, заціпенівши з виставленою вперед ногою й простягнутою рукою, з роззявленим ротом і застиглим поглядом.

І дійсно, видовище, яке він побачив, могло хоч кого здивувати. З маленького чотирикутного вікна, перед ним головою вперед раптом вилетів якийсь чоловік, упав на витягнуті вперед руки і миттю став на ноги. Потім, на один фут від його п'ят, показалась голова другої людини; цей, хоч і впав важче за першого, але так само скочив на ноги. На першому був гвардійський мундир, сріблом оздоблений; другий, з чисто виголеним обличчям, в темній одежі, мав вигляд мирного громадянина. Обидва держали в руках по короткому, заіржавілому залізному пруту. Ні один із них не промовив ні слова, але гвардієць швидко зробив два кроки вперед і опустив прут на голову ката, який тільки що приготувався відтяти своїй жертві голову. Почувся глухий удар, тріск, немов розбилося яйце, і прут відлетів набік. Кат дико скрикнув, упустив сокиру, схопився обома руками за голову і, кілька разів крутнувшись по ешафоту, покотився мертвим вниз у двір.

Швидко, мов блискавка, де Катіна схопив сокиру і став перед де Монтеспань, визивно закинувши на плече важке знаряддя.

— Ну! — промовив він.

Одну мить маркіз був так приголомшений, що не міг сказати ні слова. Тільки тепер він, нарешті, зрозумів, що ці незнайомі стали між ним і його жертвою.

— Схопіть їх! — гукнув він, звертаючись до своїх слуг.

— Одну хвилину! — голосно промовив де Катіна значливим тоном. — З того, який на мені мундир, ви бачите, хто я. Я — охоронець короля Франції. Хто насмілиться торкнутися мене — образить його. Стережіться! Це небезпечна гра.

— Вперед, боягузи! — заревів де Монтеспань.

Але озброєні слуги завагались. Страх перед королем скидався на величезну тінь, навислу над усією Францією. Де Катіна помітив цю нерішучість і використав її.

— Ця жінка — обраниця короля! — крикнув він. — І коли ви насмілитесь торкнути хоч одну волосину на її голові, присягаюсь вам, ні одна душа на цьому дворі не уникне лютої кари. Безумці, невже ви хочете зазнати катування або корчитись у киплячій смолі через накази цього божевільного?

— Хто ці люди, Марсо? — оскаженіло крикнув маркіз.

— Полонені, ваша світлість.

— Що? Чиї полонені?

— Ваші, ваша світлість.

— Хто наказав затримати їх?

— Ви! Їх привезли під вартою, яка показала мені ваш перстень з печаткою.

— Я вперше в житті бачу ці пики. Тут втрутився сам чорт. І вони ще насмілюються загрожувати мені в моєму власному замку і стати між мною і моєю дружиною! Ні, чорт візьми! Цього не буде! Смерть їм! Ей, ви, Марсо, Етьєнн, Жільбер, Жан, П'єр, усі, хто жере мій хліб, хапайте негідників!

Він оглянув лютим поглядом усіх, але повсюди зустрів тільки похнюплені голови й опущені погляди. З гидкою лайкою він вихопив з ножен шпагу і метнувся до дружини, що стояла ні жива, ні мертва біля плахи. Де Катіна кинувся між ними, щоб оборонити її, але бородатий сенешаль Марсо попередив його, схопивши свого пана поперек тулуба. З відвагою безумця, зціпивши зуби, з піною коло рота де Монтеспань перекрутився в руках, що тримали його, звільнив шпагу і застромив її крізь темну бороду глибоко в горло Марсо. Той з жахливим криком упав навзнак; кров бризнула з рота і з рани, але перше ніж убійник встиг витягти шпагу, де Катіна і американець за допомогою десяти слуг стягли його з ешафота; Амос Грін зв'язав його так, що убійник міг тільки люто поводити очима й плюватись. Слуги були настільки роздратовані злочином свого пана