Вигнанці - Артур Конан Дойль

— Боже мій, які жахливі, мабуть, інші питання, що тривожать вас!

— У мене не було лихих замірів супроти вас.

— Ніяких?

— Але що ж я зробила злочинного? Король приходив до мене в кімнату стежити за навчанням дітей. Він лишався, розмовляв зі мною, питав порад. Чи могла я мовчати? А чи повинна була прикидатись, кажучи не те, що думаю?

— Ви підбурили його проти мене.

— Я дуже рада, коли дійсно допомогла королеві стати на шлях доброчесності.

— Як прекрасно звучить це слово у ваших устах!

— Бажала б чути його з ваших.

— Отже, як самі визнаєте, ви вкрали у мене кохання короля, найдоброчесніша з удов!

— Я була вдячна і добре ставилась до вас. Ви вважали себе моєю благодійницею, часто нагадували мені про це. Вам не було для чого повторювати це, бо я ні на хвилину не забувала про ваше добре ставлення до мене. Але ж, коли король питав у мене — не заперечую, я казала йому, що гріх є гріх і що він буде більш достойною людиною, скинувши з себе гріховні пута.

— Або змінивши їх на інші?

— На пута обов'язку.

— О! Мене нудить від вашого лицемірства. Якщо ви прикидаєтесь монахинею, то чом би вам не піти в монастир? Ви хотіли б користатися і тим і другим — мати всі привілеї двору і наслідувати монастирські звичаї. Та немає чого хитрувати переді мною! Я знаю вас, як знаєте ви себе в тайниках вашого серця. Я була чесна, і що робила, робила одверто перед усім світом. А ви — під прикриттям ваших священиків та сповідників, ваших олтарів та молитовників…

Невже ви думаєте, що можете обдурити мене, як обдурили інших?

Уперше сірі очі супротивниці заблищали. Де Ментенон швидко ступила вперед і підняла білу руку, ніби застерігаючи суперницю.

— Про мене можете. говорити, що хочете, — сказала вона строго. — Для мене — це балаканина папуги у вашому передпокої. Але не торкайтесь священних речей. Ах, якби ви могли піднести ваші думки, якби були спроможні заглянути в свою душу і побачити, поки ще не пізно, яке стидке й ганебне те життя, що провадили ви! Чого тільки ви не могли б зробити! Його душа була у ваших руках, як глина в руках гончаря! Якби ви допомогли королеві стати вище, справили його на кращу дорогу, збудили в його душі благородне й добре, як би любили й благословляли ваше ім'я всюди, від замку до халупи! Але ні, ви тягли його на дно; ви розбестили його молодість; ви розлучили його з дружиною; ви зіпсували його дозрілі роки. Злочин, вчинений людиною такого високого стану, породжує тисячі інших у тих, хто вважає його за приклад, — і всі ці злочини на вашій душі. Опам'ятайтесь, мадам, бога ради, опам'ятайтесь, поки ще не пізно! Хоч ви й вродливі, але вам, як і мені, може, залишилося лише кілька років земного життя. Тоді, коли посивіє це каштанове волосся, осунуться ці білі Щоки, померкнуть ці блискучі очі, тоді… ах, хай змилується бог над грішною, душею Франсуази де Монтеспань!

На одну мить її суперниця похилила голову, почувши ці урочисті слова і відчуваючи на собі силу звернених просто на неї прекрасних очей. Уперше в житті вона стояла мовчки, похнюпивши голову. Та незабаром вона підвела її з звичайною визивною й глузливою посмішкою на губах.

— У мене вже є сповідник, дякую вам, — промовила вона. — О, мадам, не уявляйте, що можете напустити мені туману! Я знаю вас, добре знаю!

— Навпаки, очевидно, менше, ніж я сподівалась. Коли ви так добре знаєте мене, як кажете, то хто, ж, нарешті, я?

Вся гіркота й ненависть, що накипіла в серці її суперниці, прозвучали у відповіді:

— Ви гувернантка моїх дітей і потаємна коханка короля, — крикнула вона в обличчя де Ментенон.

— Ви помиляєтесь, — спокійно відповіла та, — я гувернантка ваших дітей і законна дружина короля.

Де Монтеспань часто прикидалась, що зомліла, коли хотіла обеззброїти гнів короля. Тоді він обіймав її, і в душі його прокидалась жалість, рідна сестра-кохання. Але тільки тепер вона відчула, як від одного слова можна, справді, знепритомніти. Вона не мала сумніву, що суперниця казала правду. У виразі обличчя, у прямому погляді, спокійному голосі де Ментенон була цілковита певність. Одну мить де Монтеспань стояла, наче вражена громом, задихаючись, з витягнутими руками, ніби чіпляючись за повітря. Її сміливі очі потьмарились і спинились. Потім з різким, уривистим криком, жалібним криком істоти, яка бачить, що боротьба програна, вона похилила горду голову і, зомлівши, упала до ніг суперниці.

Мадам де Ментенон нагнулась і підняла її своїми сильними білими руками. Щирий сум і співчуття світилися в погляді, яким вона озирнула мертвенно-бліде обличчя, що лежало на її грудях, вже без виразу злоби й гордості. На темних віях блищали сльози, а куточки губ сердито опустились униз, мов у дитини, що наплакалась перед сном. Мадам де Ментенон поклала її на канапу й підмостила під голову шовкову подушку. Потім позбирала з килиму розкидані коштовності, сховала їх у відчинену шафу, замкнула і, поклавши на стіл ключа так, щоб господиня могла легко знайти його, ударила в гонг.

–. Вашій пані млосно, — сказала вона маленькому чорному пажеві, що увійшов на звук гонга. — Покличте покоївок. — І, зробивши всі потрібні розпорядження, де Ментенон вийшла з цієї великої мовчазної кімнати, де, як і раніше, лежала її прекрасна суперниця, безпорадна й безнадійно сумна, серед оксамиту й позолоти, мов розтоптана квітка.

Так, безпорадна, — бо що могла ця жінка ще зробити? Безнадійно, сумна, — бо чого ще ждати від немилосердно-жорстокої долі? Тільки де Монтеспань опритомніла, вона негайно відіслала