Вигнанці - Артур Конан Дойль

покоївок і тепер лежала із стиснутими руками, з обличчям змарнілим, міркуючи про сумне майбутнє. Вона мусить виїхати; це безперечно. Не тільки тому, що така воля короля, але й тому, що в палаці, де вона царювала неподільно, її ждуть тепер тільки горе та глум. Колись вона зуміла відстояти своє незалежне становище перёд королевою, але зараз вона не така засліплена ненавистю, щоб не зрозуміти сили нової суперниці, жінки зовсім іншої вдачі, ніж бідолашна, покірлива Марія-Терезія. І вона занепала духом. Доводиться визнати себе переможеною і виїздити.

Вона підвелася з канапи, почуваючи, що за цей час постаріла на десять років. Справ було багато, а часу до вечора мало. Вона жбурляла коштовності, щоб показати королеві, що не ці мізерні брязкальця винагородять її за втрачене кохання; але тепер, коли все одно її покинуто, немає рації втрачати ці скарби. Якщо вона вже більше не наймогутніша жінка Франції, то може стати найбагатшою. Звичайно, вона не позбавлена буде пенсії, і, напевне, великої, бо Людовік завжди визначався щедрістю. А крім того, цілі колекції зібраних нею за довгі роки самоцвітів, перлів, золота, ваз, картин, розп'ять, годинників, дрібничок — усе це разом оцінювалося в багато мільйонів ліврів. Власними руками вона запакувала всі найцінніші речі, які можна було взяти з собою, а решту віддала на схов братові. Цілий день вона працювала з гарячковою енергією, щоб заглушити думки про свою несподівану поразку й перемогу суперниці. Надвечір вона закінчила збори і розпорядилась усе її майно прислати в «Petit Bourg», куди мала намір переселитись.

За півгодини перед від'їздом до неї в кімнату ввели незнайомого молодого чоловіка.

Він прийшов з дорученням від її брата.

— Пан де Вівонн дуже жалкує, мадам, що чутка про ваш від'їзд поширилась при дворі.

— Що мені до цього, мосьє? — відповіла мадам де Монтеспань з колишньою гордовитістю.

— Він просить переказати мадам, що біля західних воріт зберуться придворні подивитись, як ви будете виїздити; прибудуть мадам не Нельі, герцогиня де Шамбор, мадмуазель де Роган та інші.

Монтеспань вжахнулась тієї нової зневаги, що ждала її. Покидати палац, де вона мала значення більше, ніж королева, під глузливими поглядами і градом злих знущань стількох особистих ворогів! О, це жахливо! Після всіх принижень цього дня, тут була остання гірка чаша. Нерви її ослабли. Навряд чи вона в силі витримати цю зневагу.

— Передайте моєму братові, мосьє, що я дуже прошу його зробити нові розпорядження так, щоб мій від'їзд пройшов непоміченим.

— Він звелів мені переказати вам, мадам, що це вже влаштовано.

— А! О котрій же годині від'їзд?

— Зараз, якнайшвидше.

— Я готова. Отже, біля західних воріт?

— Ні, східних. Екіпаж уже там.

— А де ж сам брат?

— Він дожидає нас біля хвіртки парку.

— А чом не біля воріт?

— За ним стежать, і коли побачать його біля екіпажа, то все виявиться.

— Дуже добре. Тоді, мосьє, якщо ви візьмете мій плащ і скриньку, ми рушимо негайно.

Вони пройшли кругом через найменш освітлені коридори. Мадам де Монтеспань поспішала, ніби злочинниця, спустивши капюшон на обличчя. Серце її швидко билось кожного разу, як до них долітав звук чиїхось кроків. Але доля сприяла їй на цей раз. Ніхто не трапився по дорозі, і незабаром вона була вже біля хвіртки східних воріт. По боках хвіртки, спершись на мушкети, стояли два флегматичних швейцарці. Ліхтар кинув світло на карету, що ждала її. Дверці були відчинені; високий чоловік, загорнутий у чорний плащ, підсадив мадам де Монтеспань. Потім він сів навпроти неї, зачинив дверці, і карета покотилась головним шляхом.

Вона ані трохи не здивувалась, побачивши людину, що сіла в карету, бо тоді звичайно їздили з провожатим, і незнайомець, очевидно, сидів поки що на місці її брата. Усе це було цілком природно. Але ж коли минуло хвилин з десять, а незнайомий усе сидів так само нерухомо й безмовно, вона з цікавістю глянула на цю постать, силкуючись розглядіти в темряві його обличчя. Скільки вона могла роздивитись тоді, коли він підсаджував її в карету, він був одягнений як дворянин, а з зробленого їй поклону досвідчене око колишньої фаворитки побачило, що вона має справу з людиною, знайомою з манерами придворного. Але ті, кого вона знала, завжди були чемно люб'язні й балакучі, а цей, навпаки, тихий і мовчазний. Знову вона спробувала розглядіти його в пітьмі. Капелюх незнайомого був насунутий аж на очі, плащ закривав нижню частину обличчя, проте їй здалося, що з-під тіні від капелюха на неї дивляться, двоє пильних очей.

Від довгого мовчання невиразний неспокій зародився в душі. Час порушити його.

— Мосьє, тли вже, мабуть, проїхали повз хвіртку парку, де повинен був чекати нас мій брат.

Незнайомий нічого не відповів і сидів так само мовчки. Вона подумала, що, може, важкий гуркіт карети заглушив її голос.

— Я кажу, мосьє, — повторила вона, нахиляючись уперед, — ми проїхали міс» це зустрічі з мосьє де Вівонн.

Він не звернув ніякої уваги на її слова.

— Мосьє! — крикнула вона. — Повторюю, ми проїхали ворота.

Мовчання.

Дрож пробіг по тілу. Хто цей безмовний незнайомець? Нараз їй спало на думку, що, може, провідник німий.

— Ви, мосьє, може, не володієте язиком, — промовила вона. — Коли це причина вашого упертого мовчання, підніміть руку, і я зрозумію вас.

Він сидів так само закам'яніло, нерухомий і мовчазний.

Раптовий страх охопив її душу. Замкнута в пітьмі з цією жахливою, безмовною істотою! Вона голосно скрикнула з жаху і спробувала, відсунувши вікно, відчинити дверці. Завізна рука схопила її за руку і примусила сісти на місце. Але невідомий, який сидів проти неї, все ж не промовив ні слова, і чувся лише гуркіт і рипіння карети та тупотіння коней, що мчали вперед. Подорожні залишили