Вигнанці - Артур Конан Дойль

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з англійської

Друкується за виданням:

Дойл Артур К. Вигнанці. — К.; X.: Б. В., 1937

То було звичайне вікно, таке, які бували в Парижі наприкінці сімнадцятого століття, — високе, поділене надвоє великою поперечкою і оздоблене над серединою її маленьким гербом — трьома червоними будяками на срібному полі, намальованими на шибці ромбовидної форми. Під цим вікном стирчав залізний прут, на якому висіла подоба маленького золоченого пака вовни, що гойдалася й рипіла при найменшому пориві вітру. На протилежному боці вулиці видно було з вікна будинки високі, вузькі, витіюваті, з дерев'яною різьбою на фасадах, з гостроверхими покрівлями і башточками по кутках. Між двома рядами їх простягся кам'яний брук вулиці Сен-Мартіна, звідки линув безугавний тупіт безлічі людських ніг.

У самому будинку біля цього вікна стояла широка лава, обтягнута коричневою витисненою шкірою. Сидячи на ній, члени родини могли бачити все, що діялося внизу, у діловому світі вулиці.

В цю хвилину тут, спиною до вікна і обличчям до великої, розкішно причепуреної кімнати, сиділи мужчина й дівчина.

Часом вони переглядались одне з одним, і очі їх світилися щастям.

А втім, тут не було нічого дивного, бо з них була гарна пара. Дівчина була дуже молода, ніяк не старша двадцяти років; обличчя її прозоре, з особливою блідістю, повною виразності й свіжості, ніби свідчило про чистоту й невинність. Нікому й на думку не спало б побажати, щоб ця дівоча краса змінилась на яскравіші кольори. Риси обличчя були ніжні й привабливі, а синясто-чорне волосся та довгі темні вії виразно контрастували з мрійними сірими очима й білістю шкіри, що нагадувала слонову кість. У всій постаті дівчини почувались якийсь особливий спокій і стриманість, іще більше відтінювані простим платтям з чорної тафти; єдиною прикрасою цього вбрання була брошка з кам'яного вугілля і такий самий браслет. Отака була Адель Катіна, єдина дочка відомого гугенота, купця, що торгував сукном.

Але простоту вбрання дівчини аж надто покривала розкіш вбрання співбесідника. Це був чоловік, старший за неї років на десять, із строгим обличчям солдата, дрібними, чіткими рисами, викоханими чорними вусами і темними, карими очима, що ставали жорсткими, коли він віддавав наказ мужчині, і ніжними, коли звертався з благанням до жінки, — і в тому, і в іншому разі з однаковим успіхом. На ньому був небесно-блакитний кафтан, вишитий блискучими галунами, з широкими срібними погонами на плечах. З-під кафтана виглядала біла жилетка, а штани з такої самої матерії були заправлені у високі лаковані ботфорти з позолоченими шпорами. Рапіра з срібною ручкою і капелюх з пером, що лежали поруч на лаві, доповнювали вбрання, носити яке вважалося за особливу честь. Кожен француз признав би в незнайомому офіцера славнозвісно блакитної гвардії Людовіка Чотирнадцятого. Із своїм кучерявим, чорним волоссям, з гордою поставою голови цей молодий чоловік здавався зграбним, блискучим воїном. І справді, він уже довів це на полі бою, і ім'я Аморі де Катіна стало вирізнятися з-поміж багатьох прізвищ дрібного дворянства, яке збиралось до двору короля.

Він доводився кузеном молодій дівчині, що сиділа з ним, і в їх обличчях можна було навіть знайти родинну схожість. Де Катіна походив з дворянського гугенотського дому, але, рано втративши батьків, вступив на військову службу. Без ніякої протекції він сам пробив собі дорогу і досяг свого теперішнього стану. Тим часом молодший брат його батька, бачачи, що всі шляхи перед ним закриті через переслідування, які впали на його одновірців, відкинув частку «де» — ознаку дворянського походження — і взявся до торгівлі з таким успіхом, що в описуваний нами час уславився як один із найбагатших і найвидатніших громадян Парижа. Офіцер гвардії сидів у його домі і держав у руці білу ручку його єдиної дочки.

— Скажи, чим ти схвильована, Адель? — промовив він.

— Нічим, Аморі.

— Ну, а що означає ця складочка між нахмуреними бровами? Адже я вмію читати твої думки, як пастух угадує час з кольору неба.

— Справді, нічого, Аморі, але…

— Що «але»?

— Ти від'їздиш сьогодні ввечері.

— І повернуся завтра.

— А тобі неодмінно, неодмінно треба їхати сьогодні?

— Я міг би втратити службу, якби цього не зробив. Завтра вранці я повинен чергувати коло спальні короля. Після обідні мене змінить майор де Бріссак, і тоді я знову буду вільний.

— Ах, Аморі, коли я чую твої оповідання про короля, двір, знатних дам, я, справді, дивуюся…

— З чого?

— Як ти, живучи серед такої пишноти, спускаєшся до того, щоб сидіти в кімнаті простого купця.

— Так, але те, що в ній є?

— От це ж найбільш і незрозуміле мені. Ти, що живеш серед таких вродливих, розумних жінок, вважаєш мене вартою свого кохання, мене, зовсім тиху маленьку мишку, завжди самотню в цьому великому будинку, таку соромливу й незграбну. Ось це й дивно!

— У кожного свій смак, — промовив Аморі, гладячи маленьку ручку. — Жінки — це квіти. Декому більше подобається великий, золотистий соняшник або троянда, така велична й гарна, що мимоволі впадає в око. А мені, навпаки, потрібна крихітна фіалочка, яка ховається поміж мхами, але така мила й запашна… А складочка у нас все не