Вигнанці - Артур Конан Дойль

дьогтем на колінах, у чисті сірі шерстяні панчохи, важкі черевики з тупими носками й великими сталевими пряжками. Біля нього на товстій дубовій палиці висів дуже потерпілий від негоди капелюх, обшитий срібним галуном. Сиве волосся було зібране назад у коротку, цупку косу, а на старому шкіряному поясі теліпався ніж з мідною колодочкою.

Де Катіна був надто заклопотаний і не звернув уваги на цю чудну особу, але Амос Грін з радісним криком кинувся до старика, дерев'яне обличчя якого пом'якшало настільки, що в роті позначились двоє жовтих від тютюну іклів. Не встаючи з місця, незнайомий простяг Грінові велику червону руку, величиною і формою схожу на лопату.

— Ну, капітан Ефраїм, — заговорив Амос по-англійському, — от уже ніяк не сподівався зустріти вас тут! Де Катіна — це мій давній друг Ефраїм Саведж, якому доручив мене батько.

— Якор на підйомі, хлопче, і люки закриті, — сказав чужинець особливим протяжним тоном, успадкованим жителями Нової Англії від своїх предків, англійських пуритан.

— Коли ви вирушаєте?

— Як тільки ви ступите на палубу, якщо провидіння пошле нам ходовий вітер і приплив… Ну як тобі жилося тут, Амос?

— Дуже добре. Мені є про що розповісти вам.

— Сподіваюсь, ти тримався осторонь усякої папістської чортівні?

— Так, так, Ефраїм. Але що з вами?

Сиве волосся стало від люті сторч, а маленькі сірі очі заблищали з-під густих брів.

Амос глянув у тому напрямі, куди дивилися ці очі, і побачив, що де Катіна сидів, обнявши Адель, а вона поклала йому на плече голову.

— Ах, якби я тільки знав їхню мову! Чи видано ж копи таке! Амос, хлопчику мій, як буде по-французькому «безсоромниця»?

— Ну, ну, Ефраїм. Ну, справді ж, таку картину можна побачити і в нас за морями, тут немає нічого поганого.

— Ні, Амос, цього ніколи не побачиш у богобоязливій країні.

— Ну от! Бачив я, як залицяються в Нью-Йорку!

— Ах, Нью-Йорк! Я говорив не про нього. Я не можу відповідати за Нью-Йорк чи Віргінію. На південь від миса Коде або від Ньюгавена не можна ручитись за людей. Я тільки знаю, що в Бостоні, Салемі чи Плімуті сидіти б їй у поправному домі, а йому в колодязі за далеко меншу безсоромність. Ах!

Він похитав головою і, зсунувши брови, подивився на злочинну пару.

Але молоді люди і старий батько були надто заклопотані своїми справами, щоб думати про пуританина-моряка. Де Катіна розповів уривчастими, гіркими словами про виявлену до нього несправедливість, позбавлення, посади, про загибель, що чекала на гугенотів. Адель з глибоким інстинктом жінки думала тільки про свого коханого та про нещастя, яке звалилось на нього, але старий купець зірвався з місця, коли почув про скасування едикту, і, тремтячи, здивовано озирався навкруги.

— Що ж мені робити? — гукнув він. — Що робити мені? Я занадто старий, щоб починати життя заново.

— Не бійтесь, дядю, — ласкаво промовив де Катіна. — Є інші країни, крім Франції.

— Але не для мене. Ні, ні; я занадто старий. Боже, важка твоя десниця на рабах твоїх! Ось виливається чаша злигоднів і падає святиня твоя. Ах, що мені робити, куди мені податись?

Хвилюючись, він ламав собі руки.

— Що таке трапилось, Амос? — спитав моряк. — Хоч я нічого не розумію з того, що він каже, але бачу, що він подає сигнал біди.

— Він і його рідні повинні залишити свою країну, Ефраїм.

— Чому?

— Вони протестанти, а король хоче знищити їх віру.

В одну мить Ефраїм Саведж опинився на другому кінці кімнати і стис худу руку старого купця в своєму великому, зашкарублому кулаці. В цьому сильному потиску й виразі суворого обличчя було стільки братньої симпатії, що ніякі слова не могли більше підбадьорити старика.

— Як? — спитав Саведж, оглядаючись через плече. — Скажи цьому чоловікові, що ми допоможемо йому. Скажи йому, що у нас така країна, до якої він підійде, як втулок до бочки. Скажи йому, що у нас всі релігії вільні, а католиків немає ближче, як у Балтіморі та в капуцинів у Пенебскоті. Скажи йому, що, коли він хоче їхати, «Золотий жезл» жде з якорем напоготові і повним вантажем. Скажи йому, що хочеш, аби тільки він тікав з нами.

— Тоді ми повинні їхати зараз же! — рішуче промовив де Катіна, слухаючи сердечне запрошення, переказуване його дяді. — Сьогодні буде віддано наказ, і завтра може бути пізно.

— Але моя торгівля! — заохкав купець.

— Захопіть усі, які можете, коштовності, а решту покиньте. Краще втратити частину, ніж усе, та ще на додачу й волю.

Нарешті все було готове. В той же вечір, за п'ять хвилин до того, як замкнули міську браму, з Парижа виїхало п'ять чоловік; троє з них були верхи, а двоє їхали в кареті, на якій зверху стояло кілька важких скринь. То було перше листя, що летіло перед ураганом, перші з великої маси людей, які наводнили через кілька місяців усі дороги з Франції. Часто подорож їх закінчувалась галерами, в'язницею і кімнатою для катування, одначе через кордон виливалась сила людей, достатня, щоб змінити промисловість і характер усіх сусідніх народів. Подібно до стародавніх ізраїльтян вони були вигнані із своїх будинків за волею розгніваного короля, який, виганяючи їх, одночасно ставив всілякі перешкоди до від'їзду їх. Подібно до тих же ізраїльтян ніхто з них не міг сподіватися досягти обітованої землі інакше, як після важких мандрів, без грошей, без друзів, серед нестатків. Багато ще лишається невідомим про пригоди й небезпеки, що спіткали цих пілігримів у Швейцарії, на Рейні, серед Валлонів, в Англії, Ірландії, Берліні і навіть у далекій Росії.

Але ми можемо вирушити принаймні за однією групою цих емігрантів, за їх повною пригод подорожжю і подивитися, що трапилося з ними