Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

канадійський дивізіон Андерсона, ветерани, що залишилися після жовтневих подій — до них ми мали приєднатися разом з Територіальною Армією і ветеранами Експедиційних Сил. Тоді ми думали про смерть — про героїчну, про неї між собою говорили вечорами на бівуаках, як, наприклад, про офіцера з шотландського підрозділу — пішов у атаку проти німецьких кулеметів попереду своїх людей, озброєний лише шаблею. На березі каналу Комен люди чекали наказу атакувати, нетерплячі, сп’янілі, слухали гуркіт гармат, який рокотав день і ніч, наче підземний грім. Коли прийшов наказ, коли ми дізналися, що війська генерала Дуґласа Хейга розпочали рух на Брюґґе, стався вибух дитячої радости. Солдати кричали «ура», підкидали картузи, а я подумав про мешканців Родриґеса, які чекали перед будинком телеграфу. Вершники з французьких ескадронів приєдналися до нас на березі річки Ліс. У світлі зимових сутінок їхня блакитна форма здавалася нереальною, схожою на оперення птахів.

Ми розпочали наш довгий перехід на північний захід, підіймаючись уздовж каналу в Іпрі до лісу в Хоох у тому напрямку, де гримів грім. Щодня ми зустрічали інші війська. То були французи і бельгійці, які вижили після різанини при Диксмуді, які поверталися з Рамскапель, де бельгійці викликали справжню повінь, відкривши шлюзи в каналі. Закривавлені, обірвані, вони розповідали жахливі речі, про розлючені виючі зграї німців, що без кінця прибували, про бої врукопашну холодною зброєю, багнетами, кинджалами, про тіла, що мокли в затоплених шанцях і висіли на колючому дроті, застрягали в очереті.

Оце я безперестанку слухаю. Отже, навколо нас замкнулося вогняне кільце, на півночі, у Диксмуді, у Сен-Жюльєні, у лісі біля Гаутгьольста, на півдні, на берегах річки Ліс, поблизу Менена, Вервіка. Ми просуваємося серед пустельної місцевости, зораній вибухами, де без гілля стоять лише обгорілі стовбури дерев. Ми рухаємося так повільно, наче повземо, іншого разу, вранці, на краю поля помічаємо рів, зруйновану ферму, до якої, ми це знаємо, дістанемося лише ввечері. Земля важка, вона відтягує ноги, липне до підошов, і ми падаємо обличчям у болото. Дехто не підводиться.

У траншеях, які ми викопали на світанку, ми пересуваємося по-пластунському, слухаючи тепер уже зовсім близький гуркіт гармат і татакання кулеметів. Удалині за пагорбами поблизу Іпра французи теж б’ються. Але ми не бачимо людей, лише чорні шлейфи, які вони випускають, аби забруднити небо.

Увечері Барнеу, що з Трьох Рік, починає розмови про жінок. Змальовує їхні тіла, обличчя, волосся. Каже все це дивним голосом, хрипким і сумним, ніби всі ці жінки, яких він змалював, були мертвими. Спочатку ми сміялися, тому що це було недоречно, всі ці голі жінки серед війни, поруч з нами. Війна — не жіноча справа, зовсім навпаки, це найбезплідніша змова чоловіків. Потім, усі ці жіночі тіла у цьому бруді, у смороді сечі і гниття, у цьому вогняному колі, що день і ніч палає навколо нас — ми всі здригнулися від його розмов, сповнилися жахом. Ми казали йому англійською, французькою: досить, shut up, заткнись! Годі розмов про жінок, замовкни! Якось увечері, оскільки він продовжував теревенити, один здоровенний англієць по-звірячому огрів його кулаком і, може, вбив би, якби не офіцер, молодший лейтенант, що підійшов з револьвером у руці. Наступного дня Барнеу зник. Його перевели, кажуть, у 13-ту піхотну бригаду, він загинув у боях під Сен-Жюльєном.

Отже, гадаю, тоді ми вже стали байдужими до смерти. Щодня, щогодини ми чули шум смерти, глухі вибухи снарядів у землі, кулеметні черги і дивний гул, який наставав потому. Голоси, кроки чоловіків, що біжать по болоту, накази, які вигукують офіцери, метушню перед контратакою.

Двадцять третього квітня: після першої газової атаки[34] на французьких позиціях ми під командуванням полковника Ґеддеса контратакуємо разом з 13-ю бригадою і батальйонами 3-ї канадійської бригади. Увесь день рухаємося на північний схід у напрямку до лісу поблизу Гаутгьольста. Посеред рівнини бомби, які утворюють свої вирви все ближче й ближче, примушують нас зупинятися на ніч. Поспіхом ми копаємо шанці завдовжки в десять футів, в які наб’ємося по шестеро чи семеро, зариємося, як ті краби. Зіщулившись, насунувши залізну каску на голову, чекаємо наступного дня, майже не наважуючись ворушитися. Позаду себе чуємо, як англійські гармати відповідають німецьким. Уранці, коли, притулившись один до одного, ми ще спимо, нас вириває зі сну свист снаряда. Розрив такий потужний, що ми усі падаємо, незважаючи на вузьку траншею. Розчавлений тягарем своїх товаришів, я відчуваю, як по обличчю тече гаряча рідина — кров. Мене поранили, можливо, я вмираю? Відштовхую тіла, що попадали на мене, і бачу, що вбиті мої товариші, це їхня кров тече по мені.

Плазую до інших шанців з людьми, кличу живих. Разом ми тягнемо поранених назад, шукаємо укриття. Але де? Половину нашого підрозділу вбито. Молодшому лейтенантові, тому, що врятував Барнеу, снарядом відірвало голову. Ми відступаємо на лінію оборони. О п’ятій вечора з англійцями генерала Сноу йдемо в атаку, ривками, метрів по десять через те кляте поле. О п’ятій тридцять, коли присмеркове світло майже згасло, за п’ятдесят метрів від нас несподівано в небо здіймається жовто-зелена хмара. Легкий вітер повільно несе її на південь, вона розростається. Після інших, ближчих, вибухів спалахують нові смертоносні заволоки.

У мене зупиняється серце, мене паралізує від жаху. Хтось кричить: «Гази! Назад!» Ми біжимо до траншей, поквапливо робимо маски з носових хустинок, рваних шинелей, якогось лахміття, змочуємо їх своїм мізерним запасом води. Хмара рухається на нас, легка, страшна, мідного кольору на тлі вечорового світла. Вже їдкий газ потрапляє до легень, викликає кашель. Люди повертають назад, на їхніх обличчях ненависть, страх. Коли лунає команда відступити до Сен-Жюльєна, багато хто вже біжить, нахилившись до землі. Я думаю про поранених, які залишилися в шанцях, над якими зараз пропливає смерть. Теж біжу через поле, зоране снарядами, крізь обвуглені кущі, притискаю до обличчя змочену у брудній воді носову хустинку.

Скільки мертвих? Скільки ще здатних воювати? Після того, що ми бачили, після цієї смертельної хмари, яка повільно насувалася на нас, жовтої, золотисто-брунатної, наче захід сонця, ми чіпляємося за свої шанці і день і ніч невтомно стежимо за небом. Машинально рахуємо, скільки нас, сподіваємося повернути тих, чиї прізвища стали порожнім звуком, нічиїми: «Симон, Ланфан, Ґарадек, Шаффе… І Адрієн, малий рудий, Гордон, його звали саме так, Гордон… І Пом’є, Антуан, його прізвище я забув, він з Жолієтти, і Леон Берре, і Реймон Дюбуа, Сантей, Рейнер…» Це справді прізвища? Вони справді жили? Ми інакше думали про смерть, коли з такої далечини прийшли