Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
— Порталіс, Хауерт, Селін, Беґе, Хічен, Кастор, Пішет, Симон.
Я можу ще піти, я думаю про рів, про лінії, що сходяться на дні долини і примушують світитися мітки, наче бакени, думаю про все те, чим жив цілі місяці і роки, про цю красу, сповнену світла, про шум моря, про політ птахів. Думаю про Уму, про її шкіру, про її гладенькі руки, про тіло з чорного металу, яке плавно рухається під водою в лаґуні. Я можу піти, ще є час, подалі від цього божевілля, в якому чоловіки сміються й радіють щоразу, як індієць зачитує наступне ім’я. Я можу піти, знайти місце, де забуду про нього, де шум моря і вітру заглушить грім війни. Але співучий голос продовжує називати прізвища, які вже встигли стати несправжніми, то прізвища людей, які там помруть за світ, якого вони не знають.
— Ферней, Лабют, Жеремі, Розін, Медичі, Жолікер, Вікторін, Ембула, Раміла, Ільке, Ардор, Ґранкур, Соломон, Русеті, Перрін, Перрін молодший, Азі, Сандрійон, Казимир.
Коли індієць називає його прізвище, велетень підводиться і з криком підстрибує. Його обличчя виражає такий наївний захват, що здається, що він побився об заклад і виграв його або дізнався про добру новину. Одначе, він щойно почув лише ім’я своєї смерти.
Можливо, через це я не втік до Англійської затоки, аби шукати місця, де я зможу забути про війну. Гадаю, що це через нього, через оту його радість у мить, коли він почув своє прізвище.
Коли індієць закінчує читати список, він мить стоїть непорушно, тримаючи аркуш, який тремтить від поривів вітру, потім запитує англійською:
— Є ще добровольці?
Майже мимохіть, я підіймаюся залізними сходами на веранду і називаю своє прізвище, аби він дописав його до списку. Нещодавно Казимир виявляв свою радість, тепер більшість присутніх танцюють і співають. Коли я спускаюся сходами, чоловіки оточують мене, потискають руки. Свято продовжується на дорозі, що тягнеться вздовж моря до Порт-Матюрена, ми з галасом йдемо крізь юрбу вулицями міста, аби дістатися до шпиталю, де маємо пройти медичний огляд. Замість медогляду — проста формальність, яка триває дві-три хвилини. По черзі, з оголеним торсом, ми заходимо до спекотного кабінету, де Кемаль Буду з двома санітарами побіжно оглядає добровольців і видає їм мобілізаційне розпорядження з печаткою. Я очікую, що він про щось мене запитає, але він тільки оглядає мої зуби і очі. Вручає аркуш, і тієї миті, коли я вже виходжу, тільки й каже своїм тихим поважним голосом: «Ви теж зібралися на війну?» Потім викликає наступного, не чекаючи відповіді. На аркуші я читаю дату від’їзду: 10 грудня 1914 року. Назва корабля не вказана, лише місце прибуття — Портсмут. Справу зроблено, я завербувався. Перед відправкою до Європи я навіть не побачу Лаури і Мем, маршрут проходить через Сейшели.
Щодня, однак, я повертаюся до яру, наче нарешті мав знайти те, що шукав. Мені не відірватися від цього розлому в схилах долини, без трави, без жодного дерева, без будь-чого, що рухається і живе, лише зі світлом, яке відбивається на іржавих схилах гори і базальтових скелях. Уранці, поки сонце ще не дуже припікає і під вечір, іду вглиб глухого кутка, дивлюся на діри, які знайшов біля підніжжя кручі. Лягаю на землю, обмацую пальцями отвір колодязя, дуже давно відполірований водою, мрію. На дні яру всюди — сліди від важких ударів кайла, земля продірявлена кратерами, які вже починає заносити порохом. Коли вітер натужно завиває на дні яру, грубо, поривами дме поверх кручі, невеликі зсуви чорної землі скочуються всередину цих дір, удари каміння відлунюють у глибині схованки. Скільки часу знадобиться, аби природа заповнила колодязь Корсара, який я розкопав? Я думаю про всіх тих, які прийдуть після мене, можливо, через десять років, можливо, через сто, заради них я вирішую засипати схрони. В долині знаходжу великі плескаті камені, які з великою натугою зношу до отвору колодязя. Менші, зібрані на місці камінці служать для забивання щілин, лопатою я накидаю зверху червону землю, насипаю велику могилу. Юний Фріц Кастель допомагає мені виконувати цю роботу, нічого не розуміючи. Але він ніколи не ставить запитань. Усе це нічого для нього не важить від самого початку, лише ланцюг незрозумілих, трохи лякаючих вчинків.
Коли все скінчено, я з задоволенням дивлюся на насип, під яким на дні колишнього русла річки ховаються дві криївки Корсара. Мені здається, що, виконуючи цю роботу, я зробив новий крок у своїй гонитві, що певним чином став спільником цього загадкового чоловіка, по слідах якого я стільки часу йду.
Найбільше мені подобається яр увечері. Коли сонце торкається мережки західних пагорбів, що неподалік від піку Командора, світло опускається майже на дно довгого кам’яного коридору, дивним чином освітлює схили кручі, виблискує на слюді у сланцях. Я сиджу там, на вході до рову, дивлюся, як на мовчазну долину насувається тінь. Помічаю кожну дрібницю, кожен миттєвий порух у цьому краю каміння й колючих чагарів. Чекаю появи морських птахів, моїх друзів, які щовечора покидають південні береги, острів П’єро, Ґомбрані і летять до свого прихистку на півночі, туди, де море розбивається на коралових рифах.
Навіщо вони це роблять? Який таємничий наказ щовечора кличе їх у цю довгу дорогу над лаґуною?
Чекаючи птахів, я чекаю також Уму, сподіваюсь побачити, як вона йде вздовж русла річки, тоненька і темна, і несе кальмарів на вістрі гарпуна або намисто з риб, прив’язаних до ліани.
Іноді вона приходить, стромляє гарпун у пісок біля підніжжя дюни, наче це сиґнал, аби я підійшов до неї. Коли я кажу їй, що знайшов другий схрон Корсара і що він порожній, Ума гучно сміється: «Отже, більше нема золота, тут більше нічого нема!» Спочатку я розізлився, але її сміх такий заразливий, що невдовзі я сміюся разом із нею. Вона має слушність.
Коли ми переконалися, що колодязь порожній, який кумедний вигляд ми мали! Ми з Умою біжимо в дюни, перетинаємо очерет, перед нами з цвіріньканням злітають зграї срібних пташок. Ми поспіхом знімаємо одяг і разом впірнаємо у світлу воду лаґуни, таку теплу, що наші тіла ледве відчувають, що вже опинилися в іншій стихії. Ми пливемо під водою біля коралів, довго, не піднімаючись на поверхню. Ума навіть не намагається ловити рибу. Вона лише бавиться, наздоганяючи риб, виганяючи червоних капітанів з їхніх темних закапелків. Ще ніколи, відтоді як ми дізналися, що схованки для скарбів порожні, нам не було так весело!
