Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Саме так, наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого нетривкого сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти у своєму лігві. Від цього боляче, від цього пече всередині, про це не забуваєш, хай би чим ти займався. Після газової атаки 24 квітня ми більше не просувалися вперед, залишилися в траншеях, можливо тих, які ми почали рити півроку тому, коли тільки прибули. Тоді перед нами стояв ще не сплюндрований краєвид, купи знесилених від морозу дерев, ферми, оточені полями, пасовиська із дзеркалами ставків, обори для худоби, ряди яблунь, а вдалині — місто Іпр з кам’яною дзвіницею, яка визирала з туману. Зараз через приціл кулемета видно лише розкидану землю і обгорілі дерева. Снаряди залишили сотні вирв, знищили ліси і села, іпрівська дзвіниця висить, наче надломлена гілка. На зміну пекельному гуркоту бомбардування перших тижнів прийшла тиша і самотність. Вогняне коло звузилося, наче пожежа, яка все знищила і тепер згасає за браком палива. Зрідка чути гуркіт батарей чи видно шлейф диму з того місця, куди вцілили снаряди союзників.
Невже всі мертві? Якось уночі мені в голову прийшла ця думка, коли в бліндажі на ящику я сидів на варті біля кулемета. Аби притлумити бажання закурити, смокчу локричну паличку, яку мені дав канадійський солдат, імени якого я навіть не знаю. Ніч холодна, безхмарна, знову зимова ніч. Я бачу зірки, багатьох я не знаю, особливо тих, які є світилами північних небес. У світлі місяця, що сходить, дико понівечена снарядами земля здається ще більш нелюдською, пустельною. У нічній тиші світ людей і звірів спорожнів, він нагадує гірське плато у краю, з якого життя пішло назавжди. Присутність смерти, яку я відчув, така, що мені несила терпіти її. Підходжу до товариша, який спить сидячи, спершись спиною на стінку траншеї. Трушу його. Він отетеріло дивиться, наче не може пригадати, де він перебуває. «Іди подивися! Іди!» Я тягну його до спостережного пункту, показую йому крізь кулеметну бійницю цей крижаний краєвид у місячному сяєві. «Дивися, нікого нема. Все закінчено! Війна закінчилась!» Я розмовляю тихо, але тон мого голосу, мій погляд, певно, були страшними, тому що солдат відступає і каже: «Ти збожеволів!» Я повторюю таким самим придушеним голосом: «Дивись! Дивись! Кажу тобі, більше нема нікого, вони всі мертві. Війна закінчилась!» Підходять інші, вирвані зі сну солдати. Офіцер поруч, він голосно запитує: «Що відбувається?» Вони відповідають: «Він збожеволів! Каже, що війна закінчилась». Інші: «Він каже, що всі мертві». Офіцер дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти. Можливо, й вони здогадаються, що це правда, що все вже скінчилося, тому що всі мертві. Офіцер прислухається до нічної тиші навколо нас. Потім каже: «Йдіть спати! Війна не закінчилась, і на завтра вистачить!» Мені каже: «Ви теж лягайте. Ви стомилися». Інший чоловік заступає на варту, я йду вглиб траншеї. Чую дихання людей, які знову заснули — єдині живі істоти на світі зарилися у пошматовану землю.
Сомма, літо 1916 року
Схожі на комах, ми долаємо цю долину берегом великої заболоченої річки. Без кінця прямуємо тими самими шляхами, тими самими канавами, перекопуємо ті самі поля, риємо безкінечні шанці, не знаючи, куди ми рухаємося. Прокладаємо підземні ходи, коридори, тунелі крізь важку чорну і мокру землю, яка розповзається навколо нас. Не ставимо запитань, у нас не виникає бажання дізнатися, де ми і навіщо. День при дні цілими місяцями копаємо, риємо, згрібаємо землю, вздовж річки, біля пагорбів. У перші дні, коли ми прийшли на береги Анкру, ліворуч і праворуч рвалися бомби, ми навзнак кидалися в болото, слухали зловісний свист артилерійських снарядів над місцем їхнього падіння. Набої вибухали в землі, зносили дерева, будинки, і серед ночі спалахували пожежі. Але контратаки не було. Ми чекали, потому розпочали рити траншеї, підводи, запряжені віслюками, підвозили дерев’яні стовпи і цемент, бляху для покрівлі. Навесні йде тонкий і легкий, схожий на туман, дощ, що розсіює сонячне світло. Саме тоді з’явилися перші літаки, вони летіли над хмарами. Ми з Оділоном, кліпаючи очима, дивимося, намагаючись розпізнати, чиї вони. Літаки повернули і полетіли на південь. «Французи», — сказав Оділон. Навпроти, у фріців, є лише дирижаблі. Інколи видно, як вони підіймаються у вранішнє небо, схожі на великих, перев’язаних стрічками слимаків. «Побачиш, французькі аероплани прилетять і повибивають їм баньки!»
Оділон — мій товариш. Він родом з Джерсі, розмовляє зі смішним акцентом, який я не завжди розумію. Це вісімнадцятирічний юнак з ангельським обличчям. У нього ще нема бороди, від холоду у нього червоніє шкіра. Вже кілька місяців ми працюємо поруч, тулимося разом у одному закутку, аби перекусити і переночувати. По-справжньому й не розмовляємо, просто перекидаємося кількома словами, вдовольняємося запитаннями і відповідями. Він записався до армії пізніше за мене, а оскільки після битви під Іпром я отримав чин капрала, його я обрав собі за ординарця. Коли його хотіли відправити під Верден, я попросив, аби його залишили при мені. Відтоді, як я його зустрів, мені здається, що я мушу захищати його на цій війні, наче я — його старший брат.
Настали гарні дні з іще кращими ночами, з бездонним, повним зірок небом. Увечері, коли все спить, ми слухаємо кумкання жаб на болотах, що тягнуться вздовж берегів річки. Саме там бійці нашого підрозділу влаштовують перешкоди з колючого дроту, будують спостережні пункти, цементують фундаменти під гармати. Але вночі, коли не видно колючого дроту і шанців, що нагадують відкриті могили, можна, завдяки солодким жаб’ячим співам, забути, що йде війна.
На станцію Альбер прибув поїзд з кінськими трупами. Їх привезли також на двоколісних возах уздовж глинистої дороги до самого берега Анкру. Щодня вози привозять гори кінських скелетів і скидають їх у траву на полях біля річки. Ми чуємо каркання ворон,
