Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

— Навіщо ти тут шукаєш золото?

Мені хочеться розповісти їй про наш будинок у Букані, про наш безмежний сад, про все, що ми втратили, тому що саме його я шукаю. Але я не вмію цього висловити, і вона додає зовсім тихо, ніби сама собі:

— Золото нічого не варте, не треба його боятися, воно — наче скорпіони, які жалять тих, хто їх боїться.

Каже просто, не хизуючись, але твердо, переконано. Додає:

— Ви — інші, у вашому світі ви вважаєте, що золото — то наймогутніша і найнеобхідніша річ, через нього ви починаєте війни. Заради золота люди йдуть на смерть.

Від цих слів моє серце починає калатати, я пригадую, що завербувався. Якоїсь миті мені хочеться усе сказати Умі, але в мене стискається горло. У мене залишилося лише кілька днів, які я проведу поруч з нею, в цій долині, так далеко від світу. Як сказати Умі про війну? Вона для неї — зло, я думаю, що вона не вибачить мені й одразу піде.

Не можу їй сказати про війну. Тримаю її руку у своїй, дуже міцно стискаю, аби відчувати її тепло, вустами ловлю її дихання. Тепла літня ніч, вітер ущух, на морі — штиль, багато яскравих зірок, усе сповнене спокою і радости. Вперше, гадаю, я смакую час, який спливає без тривоги й бажань, лише із сумом думаю, що більше нічого з усього цього не зможе повернутися, що все буде зруйноване. Багато разів я майже готовий зізнатися Умі, що ми більше не побачимось, але її сміх, її дихання, запах її тіла, смак соли на її шкірі зупиняють мене. Хіба можна зіпсувати цей спокій? Я не в змозі запобігти тому, що буде розбито, але ще можу вірити в диво.

Щоранку, як і більшість мешканців Родриґеса, я стою перед будівлею телеграфу, чекаючи новин.

Повідомлення, що надходять з Європи, вивішують на веранді поруч із входом до пошти. Ті, що вміють читати, перекладають іншим на креольську. У тисняві мені вдається прочитати кілька рядків — йдеться про армії Френча, Хейга і про французькі війська Ланґла, Ларезака, про бої у Бельгії, небезпечний стан справ на Райні, фронт на Уазі поблизу Динан, в Арденнах, на Маасі. Я знаю ці назви, бо вчив їх у коледжі, але що вони можуть означати для більшости мешканців Родриґеса? Вони думають про ці назви як про острови, на яких вітер розхитує віялоподібне листя пальм та кокоси, де чути, як тут, безперервний шум моря на рифах. Я відчуваю непогамовний гнів, тому що знаю, за деякий час, можливо, за кілька тижнів, я буду там, на берегах цих незнайомих річок, на цій війні, яка змітає усі назви.

Сьогодні вранці, коли приходить юний Фріц, я роблю щось схоже на заповіт. З теодолітом востаннє вираховую східно-західну пряму, яка проходить точно через два знаки якірних кілець на обох окраїнах долини, визначив місце, де ця пряма перетинається з північно-південною віссю так, як на неї вказує компас, з незначним відхиленням згідно з небесною північчю. У точку перетину цих двох прямих, тобто у центр долини на березі Очеретяної річки, яка межує з заболоченою місциною, що утворює земляну косу між двома рукавами річки, я приніс важкий базальтовий камінь у вигляді стовпа. Аби доправити сюди цей камінь, я був змушений котити його разом з юним Фріцом дорогою, що проходила руслом річки, встеленим очеретом і товстим гіллям дерев. Прив’язав мотузку до стовпа, і, тягнучи й штовхаючи його по черзі, ми перетягли стовп на інший бік долини на відстань більше однієї милі до точки, яку на плані я назвав Б, вона міститься трохи вище земляного валу, який тягнеться до гирла і під час припливу заливається водою.

Ця робота забрала у нас майже цілий день. Фріц Кастель мовчки допомагав мені. Потім пішов додому.

Сонце було вже низько, коли зубилом, виготовленим холодним способом, і великим каменем замість молотка я починаю карбувати свій слід для майбутнього. На вершині стовпа я видовбав довгий, у три дюйми, жолоб, який збігається з прямою, що з’єднує східно-західні якірні кільця. Збоку стовпа на південному ребрі позначив основні репери, що відповідають віхам Корсара: велику літеру М, вона вказує на пік Командора, дві двокрапки на скелі::, жолоб, який означає рів і точку, яка вказує на найпівнічніший камінь на вході до гирла. На північній стороні стовпа за допомогою п’яти позначок показав п’ять головних віх Корсара: Шарлот, Білактер, гору Чотирьох Вітрів, вони утворюють першу шеренгу зюйд-зюйд-ост, і Командора і Пітона, які утворюють другий, злегка відхилений, кряж.

Мені хотілося також виґравірувати трикутники Корсарової решітки, вписані у коло, що проходить через якірні кільця і через найпівнічніший камінь, для яких цей стовп, я зрозумів, став центром. Але поверхня каменя надто нерівна, аби на ній можна було моїм тупим різцем вибити такий точний малюнок. Вдовольняюсь тим, що біля підніжжя стовпа великими літерами вибиваю свої ініціали — АЛ. Внизу дату римськими цифрами:

Х ХІІ МСМХІV

Цей день, поза сумнівами, останній мій день в Англійській затоці, мені хочеться скористатися літньою спекою, аби якомога довше поплавати у лаґуні. Роздягнувся в очереті перед пустельним берегом, там, куди ми приходили з Умою. Сьогодні все мені здається ще більш мовчазним, далеким, покинутим. Нема більше пташиних зграй сріблястого кольору, які злітають з пронизливими криками. Більше нема в небі морських птахів. Є лише солдати-краби, що біжать до намулу в болоті, здіймаючи клешні догори. Довго плаваю у дуже теплій воді, торкаючись коралів, які ось-ось відкриє море. З широко розплющеними очима дивлюся, як під водою пропливають мілководні риби, риби-собаки, морські голки перламутрового забарвлення і навіть одна риба-скорпіон, велична й отруйна, її спинні плавники наїжачились, наче такелаж. Зовсім близько від коралової греблі лякаю окуня, який, перш ніж утекти, зупиняється, аби подивитися на мене. У мене нема гарпуна, але навіть якби він у мене й був, певно, мені б забракло мужности застосувати це смертоносне вістря проти будь-якої з цих мовчазних істот і побачити, як від їхньої крови почервоніє вода!

На березі, в дюнах, я посипав себе піском і почекав, поки від вечірнього сонця він струмочками почне осипатися зі шкіри, так, як ми робили це з Умою.

Довго дивлюся на море, чекаю. Чекаю, що на берег підніметься Ума, в сутінках, із гарпуном з чорного дерева в руці, тримаючи кальмарів як трофеї. Тіні наповнюють долину, коли