Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Близько полудня основа найбільшого базальтового каменя підкопана таким чином, що простого поштовху досить, аби зіштовхнути цю скелю на дно яруги. Разом ми упираємося у неї з одного боку, вона відкочується на декілька метрів, спричинивши осипання землі і каміння. Перед нами, прямо на точці, на яку вказує жолобок, викарбуваний на постійному камені вгорі на скелі, відкривається зяючий отвір, його ще погано видно через куряву, що зависла в повітрі. Не чекаючи, поки вона всядеться, я лягаю на живіт і вповзаю в отвір. Потрібна не одна секунда, аби мої очі призвичаїлися до темряви. «Що там? Що там?» Чую позаду себе нетерплячі голоси чорношкірих помічників. Після довгого споглядання діри відповзаю назад. Відчуваю запаморочення, кров гупає у скронях, пульсує у шийних венах. Очевидно, що й друга схованка теж порожня.

Ударами кайла розширюю отвір. Поступово починає з’являтися щось на зразок колодязя, який заглиблюється у підніжжя скелі. Дно колодязя утворене з тієї самої породи іржавого кольору, яка на дні яруги чергується з базальтовими виступами. Юний Фріц спускається в колодязь, де повністю зникає, потому вилазить. Хитає головою:

— Нема нічого.

Меркюр зневажливо знизує плечима.

— Це водопій для кіз.

Чи насправді йдеться про колишні водопої для стад? Але навіщо завдавати собі стільки клопоту, якщо Очеретяна річка за два кроки? Чоловіки йдуть геть зі своїми лопатами і мотузками. Я чую, як їхній сміх стихає, коли вони виходять з яруги. Лише юний Фріц Кастель залишився поруч зі мною, стоїть над зяючою схованкою, наче чекає моїх інструкцій. Він готовий продовжити роботу, ставити нові віхи, пробивати інші пробні отвори. Можливо, і його охопила та сама лихоманка, що й мене, та, від якої забуваєш про все — про світ, про людей — у гонитві за маревом, променем світла.

— Тут більше нічого робити. — Я кажу це тихим голосом, наче звертаюся сам до себе. Він дивиться на мене своїми блискучими очима, нічого не розуміючи.

— Всі схрони порожні.

Ми теж виходимо з розпеченої труби яруги. З висоти схилу я споглядаю простір цієї долини, темно-зелені купи тамариндів і вакоа, химерні нагромадження базальтових скель, а особливо той тоненький струмок кольору небесної блакиті, що в’ється до болота і дюн. Листя віялоподібних та кокосових пальм утворюють живу завісу перед морем, і, коли дме вітер, шум припливу звучить, наче сонне дихання.

Де тепер шукати? Там, у дюнах, на болоті, де колись хвилювалося море? У тих печерах на іншому березі, біля підніжжя зруйнованої вежі Командора? Чи там, нагорі, дуже далеко, у диких манафських горах, у витоках Очеретяної річки, там, де живуть стада кіз, у проваллях, схованих колючими чагарниками? Тепер мені здається, що всі лінії мого плану стерлися, що знаки, вкарбовані у каміння, були лише слідами бурі, ударів блискавки і витівками вітру. Я задихаюся від відчаю і стаю слабким. Мені хочеться сказати Францові:

— Це кінець. Тут більше нічого шукати, ходімо звідси.

Юнак з такою наполегливістю дивиться на мене, його очі сяють так променисто, що я не наважуюся передати йому свій відчай. Іду настільки впевнено, наскільки можу, вниз у долину, до табору під тамариндом. Кажу:

— Будемо проводити пошуки там, на західному боці. Треба копати, ставити віхи. Побачиш, кінець кінцем ми знайдемо. Шукатимемо всюди — з того боку, а потім на горішній частині долини. Не минемо й клаптя землі, не обстеживши її. Ми знайдемо!

Чи вірить він у те, що я кажу? Здається, так. Каже:

— Так, пане, ми знайдемо, якщо тільки манафи не знайшли раніше.

Думка про те, що скарб Корсара у руках манафів, смішить його. Але він додає, одразу ставши серйозним:

— Якби манафи знайшли золото, вони б викинули його у море!

А якщо він каже правду?

Тривога, яка не покидає мене цілими тижнями, цей гуркіт, що здіймається за морями і нагадує грозовий гуркіт, про який я не можу забути ні вдень, ні вночі — ось що я відчуваю з особливою силою.

Вийшовши на світанку до Порт-Матюрена, сподіваючись отримати листа від Лаури, минаючи чагарі і вакоа, наближаюся до корпусів телеграфної компанії, з піку Венери помічаю гурт людей перед будинком телеграфу. Місцеві жителі чекають на веранді, дехто сперечається стоячи, інші сидять у тіні, на сходах, палять з відсутнім виглядом.

У божевіллі днів, які минули на дні яруги в пошуках другої схованки Корсара, я більше не замислювався над серйозністю ситуації в Європі. Однак наступного дня, проходячи повз корпус Маллак енд К, я разом з натовпом прочитав пришпилене біля дверей звернення, що прибуло на поштовому кораблі з Порт-Луї. В ньому йшлося про всесвітню мобілізацію на війну, яка розпочалася там, у Європі. Англія разом з Францією оголосили війну Німеччині. Лорд Кітченер звертається до всіх добровольців у колоніях, домініонах, у Канаді, Австралії, а також в Азії, Індії та Африці. Я прочитав оголошення, потім повернувся до Англійської затоки, можливо, сподіваючись побачити Уму, поговорити з нею про це. Але вона не прийшла, зрештою шум робіт на дні яруги міг налякати її.

Оскільки я прямую до корпусу телеграфу, ніхто на мене не зважає, попри мій рваний одяг і довге волосся. Впізнаю Меркюра, Рабу і трохи оддалік — велетня Казимира, моряка із Зети. Він теж упізнає мене, і його обличчя світліє. З сяючими від задоволення очима він пояснює, що вони чекають вказівок щодо набору. Ось чому тут так багато чоловіків! Жінки не люблять війни.

Казимир говорить зі мною про армію, про військові кораблі, на які він сподівається потрапити, нещасний добрий велетень! Уже розповідає про бої, в які вступить з ворогом, якого не знає, у тих краях, назви яких він теж не знає. Потім якийсь чоловік, індієць, службовець телеграфу, з’являється на веранді. Починає читати перелік прізвищ, які він передасть у призовний пункт у Порт-Луї. Він читає дуже повільно, наче наспівує своїм гугнявим голосом, англійський акцент трохи спотворює прізвища серед тиші, яка одразу опускається на площу.

— Ерміт, Корантен, Латур, Сифлет, Ламі, Рафо…

Він читає ці прізвища, і пориви вітру розносять їх над піщаними берегами, серед заростей вакоа, над чорними скелями, ці прізвища вже дивно лунають, наче прізвища мертвих, мені одразу хочеться втекти, повернутися у свою долину, туди, де ніхто не зможе мене знайти, зникнути, не залишивши сліду, розчинитися в світі Уми, серед очеретів і дюн. Повільний голос перелічує прізвища, а я тремчу. Ще ніколи я такого не відчував, наче голос збирався назвати моє прізвище серед них, серед прізвищ тих чоловіків, що