Таємничий острів - Жуль Верн

– Це куруку! Вони дуже смачні. Якщо я не помиляюся, вони підпускають мисливців зовсім близько до себе. Цих птахів можна вбити палицею.

Так і зробили. Безборонних пташок набили цілу в’язку.

– Оце дичина для таких мисливців, як ми з тобою, Герберте! – сказав, сміючись, Пенкроф. – Її можна взяти голими руками!

Близько третьої години пополудні мисливці побачили на гілках кілька пар тетеруків. Герберт упізнав самців за оперенням.

Пенкроф забажав упіймати одного з цих великих, як курка, птахів, чиє м’ясо таке само смачне, як м’ясо рябчиків. Та це було нелегко, оскільки тетеруки не дозволяли наблизитися до себе.

Після кількох марних спроб, що тільки розполохали пернатих, моряк сказав юнакові:

– Доведеться, мабуть, ловити їх на вудку!..

– Як рибу? – вигукнув здивований Герберт.

Пенкроф знайшов кілька тонких ліан і прив’язав їх одну до одної. Вийшло щось на зразок волосіней завдовжки п’ятнадцять-двадцять футів кожна. Замість гачків на кінцях він прикріпив великі гачкуваті шпичаки, яких назривав з карликової акації. Як наживку використали великих червоних червів, що повзали по землі поблизу.

Приготувавшись до лову, Пенкроф порозкладав «гачки» у траві й сховався з Гербертом за широким стовбуром. Кінці вудок вони тримали в руках. Герберт, щоправда, не надто вірив в успіх винаходу Пенкрофа.

Приблизно за півгодини, як і передбачав моряк, кілька тетеруків наблизилися до вудок. Вони підстрибували, клювали землю і, здається, не підозрювали про присутність мисливців. Тоді Пенкроф легенько посмикав кінці вудок, щоб черв’яки здавалися ще живими. Це привернуло увагу птахів, і вони заходилися клювати черв’яків. Троє пожадливих тетеруків проковтнули наживку разом з гачками. А Пенкроф цього тільки й чекав. Різким рухом руки він «підсік» здобич, і лопотіння крил засвідчило, що птахи спіймані.

– Ура! – вигукнув моряк, вискакуючи із засідки і кидаючись до птахів.

Герберт заплескав у долоні. Він уперше в житті бачив, як птахів ловлять на вудку. Але Пенкроф скромно зізнався, що хоча він раніше використовував цей спосіб, усе ж придумав його не він.

Тим часом вечоріло, і треба було вертатися. До того ж полювання вдалося. Зворотний шлях пролягав униз за течією річки. Заблукати було неможливо, і до шостої вечора, неабияк натомлені походом, Пенкроф і Герберт підійшли до Комина.

Наба досі немає. – Роздуми кореспондента. – Вечірня трапеза. – Погода знову псується. – Жахлива буря. – За вісім миль від першого табору.

Замислений Ґедеон Спілет, схрестивши на грудях руки, нерухомо стояв на мілині й дивився на океан. На обрії просто на очах росла, швидко насуваючись і закриваючи все небо, чорна грозова хмара – провісниця бурі. Кореспондент навіть не помітив, коли повернулися Пенкроф і Герберт.

– Здається, нас чекає неспокійна ніч, містере Спілет, – сказав моряк.

Ґедеон Спілет жваво обернувся до нього і зненацька спитав:

– Як ви гадаєте, на якій відстані від берега хвиля змила з аеростата нашого Сайруса Сміта?

Моряк на мить замислився і сказав:

– Не далі, ніж за два кабельтові.

– А скільки це – кабельтов? – поцікавився Ґедеон Спілет.

– Шістсот футів.

– Отже, Сайрус Сміт зник за тисячу двісті футів від берега?

– Десь так, – відповів Пенкроф і додав, що течія могла віднести труп далеко вбік від цього берега.

– Тож ви переконані, що інженера таки поглинула морська безодня?

– На жаль, так.

– Попри всю мою повагу до вашого морського досвіду, Пенкрофе, – мовив кореспондент, – я вважаю, що у зникненні Сміта і його собаки – живі вони чи мертві – є щось незрозуміле й неймовірне.

– Ех, хотів би і я так думати,– зітхнувши, сказав моряк. – Та, на жаль, я вже не сумніваюся в загибелі нашого супутника.

Потім Пенкроф заходився куховарити. Сьогодні він вирішив приготувати на вечерю щось поживніше, адже всім треба було відновити сили. Зв’язку куруку відклали на завтра, а сьогодні моряк обскуб двох тетеруків. Незабаром нашпилена на рожен дичина смажилася над вогнищем.

До сьомої години вечора Наб іще не повернувся. Його тривала відсутність хвилювала Пенкрофа. Він боявся, чи не сталося з хлопцем щось лихе в цій малознайомій місцевості або, з огляду на його пригнічений стан, чи не наклав бідолаха на себе руки з відчаю. Зате Герберт відсутність Наба сприймав зовсім інакше. На його думку, Наб не повертався через якусь причину, що змусила його продовжити пошуки. А кожна нова обставина була тільки на користь Сайруса Сміта! Отже, якщо Наба досі немає, це означає, що у нього з’явилася надія. Можливо, він знайшов сліди людини? І може, іде тепер цими слідами? Або – чого тільки не буває! – може, він уже знайшов свого хазяїна?

Герберт, якого хвилювали невиразні передчуття, кілька разів хотів був вийти назустріч Набу, але Пенкроф з Ґедеоном Спілетом переконали юнака залишитися. Моряк сказав, що першим піде розшукувати Наба вранці, якщо той не повернеться вночі.

Тим часом на узбережжя несподівано налетів потужний шквал. Вітер дув з такою силою, що дим від вогню не міг вийти крізь вузький отвір у скелі й клубочився в коридорах Комина, виїдаючи очі його мешканцям. Тож щойно птахи на рожнах апетитно підрум’янилися, Пенкроф зменшив вогонь, залишивши тільки жар під попелом.

О восьмій вечора Наба все ще не було. Тепер усі припускали, що жахлива негода змусила його сховатися деінде, щоб перечекати або принаймні дочекатися дня.

Дичина виявилася на диво смачною. Пенкроф і Герберт, які добряче зголодніли за час походу лісовими нетрями, пожадливо накинулися на неї. Потрапезувавши, усі повлягалися спати, хто де примостився. Герберт заснув миттєво.

За стінами Комина ще сильніше лютувала буря. Вітер був уже такий дужий, як той ураган, що недавно закинув повітряну кулю з Річмонда аж на цю невідому землю в Тихому океані. Комин, обернений передньою частиною на схід, потрапив під найсильніші удари шквалу. На щастя, нагромадження скель, які його й утворили, було таким міцним, що мандрівникам усередині не загрожувала жодна небезпека.

Не спалося у Комині тільки Ґедеонові Спілету. Він картав себе за те, що не пішов разом з Набом. Що могло статися з бідолашним хлопцем? Чому він не повернувся? – запитував себе кореспондент.

Близько другої години ночі Пенкроф відчув крізь сон, що хтось штовхає його у бік.

– Що сталося? – скрикнув він, прокидаючись і миттю струшуючи з себе сон, як це уміють справжні моряки, привчені до різних життєвих обставин.

– Слухайте, Пенкрофе, слухайте! – прошепотів кореспондент, що схилився над ним.

Моряк прислухався, але почув тільки завивання бурі.

– Це вітер, – сказав він.

– Ні, – заперечив Ґедеон Спілет. – Я чую гавкіт собаки.

Пенкроф схопився на ноги. Справді, як вітер стих на якусь мить, він теж почув далекий гавкіт.

– Це Топ! Топ!.. – скрикнув, прокинувшись, Герберт.

Усі троє кинулися до виходу з Комина. Вітер віяв просто в лице і штовхав їх назад. Тільки ухопившись за скелі, вони змогли встояти на ногах.

Море, небо, земля були однаково чорними. За кілька хвилин кореспондент і двоє його товаришів змокли під дощем до нитки. Здавалося, вуха їхні поглухли від бурі, очі посліпли від піску. Та ось до них знову долинув собачий гавкіт. Моряк на мить забіг назад до печери і повернувся із палаючою головешкою в руках. Розмахуючи нею над головою, він оглушливо свиснув. Тепер гавкіт почувся ближче, і скоро в печеру вскочив собака. Герберт,