Таємничий острів - Жуль Верн

– Уперед, хутчіше! – розпачливо гукав Наб.

– Так, Набе, вперед! – підхопив Ґедеон Спілет. – Ми знайдемо його.

– Живого?

– Звісно, живого!

– А він уміє плавати? – спитав Пенкроф.

– Авжеж, – сказав Наб. – До того ж із ним Топ…

Моряк, прислухавшись до ревіння океану, тільки похитав головою. Інженер впав у воду не далі, ніж за півмилі від місця, де куля приземлилася на берег. Якщо йому вдалося дістатися до землі, він мав би вийти на суходіл десь поблизу.

Пасажири кулі вирушили до північного краю цієї невідомої землі. Вони йшли піщаним зритим ґрунтом, час від часу зупинялися і голосно кликали інженера. Вони сподівалися, що навіть якщо сам Сміт не зможе відповісти на їхні поклики, то, почувши голоси, загавкає пес.

Але ніч відповідала тільки завиванням вітру і шумом прибою. Маленький загін постояв якийсь час і попростував далі, не проминаючи жодного вигину узбережжя. Так через дві милі подорожні знову дійшли до місця, де нещодавно висадилися.

– Ми потрапили на острів, – вигукнув Пенкроф, – і тепер пройшли його весь із одного кінця до другого!

Чи був цей кам’янистий безживний острівець, сумний притулок морських птахів, пов’язаний з якимось більшим архіпелагом? Зараз важко було сказати… Проте гострий зір моряка, який звик вглядатися в нічну пітьму, помітив на заході примарні обриси якоїсь гористої землі. Перевірити, чи не помилився Пенкроф, було неможливо. Пошуки інженера довелося відкласти до ранку.

– Мовчання Сайруса ще нічого не означає, – сказав кореспондент. – Може, він поранений, оглушений… або непритомний. Тож не зневіряймося!

Моряк запропонував розкласти де-небудь на острівці багаття, яке стало б дороговказом для інженера. Та ні дерев, ані бодай сухого хмизу не знайшли. Каміння й пісок – усе, що було навколо.

Потягнулися довгі сумні години чекання. Ніч запала холодна. Бідолашні втікачі хапали дрижаки й цокотіли зубами, але, здавалося, не помічали дошкульної холоднечі. Забувши про втому, вони блукали по безлюдному острівцю й повсякчас поверталися до його північного краю, що був найближче до місця катастрофи. Вони то кричали, то, затамувавши подих, знову прислухалися, чи не відгукнеться хто з морських просторів. Море поступово стихло, і тоді на гучний Набів поклик один раз ніби відповіла луна. Герберт звернув на це увагу Пенкрофа.

– Отже, десь поблизу є якась земля, – сказав він. Моряк ствердно кивнув.

Приблизно о пів на сьому ранку туман, що кілька годин тому обліг усе довкола, нарешті почав розвіюватися. Він згущався вгорі, зате рідшав унизу. І поступово острівець постав перед утікачами увесь, ніби виринув із хмар. Потім показалося й море, безкрає на сході й оточене скелястим берегом на заході. Цей берег відокремлювала від острівця вузька протока з доволі стрімкою течією.

Зненацька Наб, жодним словом не обізвавшись до своїх супутників, мерщій кинувся в бурхливу воду й поплив на той бік. Кореспондент зібрався й собі податися за ним слідом.

– Стривайте! – зупинив його Пенкроф. – Ви хочете перепливти протоку?

– Так, – відповів Ґедеон Спілет.

– Послухайте мене, не поспішайте! Наб і сам зможе допомогти своєму хазяїнові. Якщо ми зараз спробуємо перепливти протоку, течія віднесе нас в океан. Вона надзвичайно сильна. Але я певен, що її сила значно зменшиться, коли настане відплив. Перечекаймо трохи. Можливо, тоді ми зможемо навіть перейти на той бік убрід.

А мужній Наб тим часом змагався зі стрімкою течією, перетинаючи протоку навскоси. Його лискучі чорні плечі здималися над водою з кожним помахом рук. Набу знадобилося понад півгодини, аби подолати півмилі, що відділяли острівець від суходолу, і за цей час течія віднесла його на кілька миль убік від місця, з якого він стрибнув у воду. Діставшись, нарешті, до суші біля підніжжя прямовисної гранітної стіни, він струснув із себе воду і побіг берегом до скель, що виступали в море.

Його супутники, затамувавши подих, спостерігали за відчайдушною спробою вірного слуги, і тільки коли той зник з поля зору, пильніше оглянули клаптик землі, що з примхи долі став їхнім прихистком.

Вони сяк-так поснідали черепашками, які знайшли в піску. Це був убогий сніданок, але, як кажуть, у степу і хрущ – м’ясо…

– Отже, Пенкрофе, що ти можеш сказати? – спитав моряка Герберт.

– Що ж, – відповів той, – тут, як завжди, є і добре, й погане водночас. Але поживемо – побачимо. Ось уже й відплив починається. За три години спробуємо перебратися на той берег. Може, там якось-таки розшукаємо містера Сміта.

Близько десятої години Ґедеон Спілет і двоє його супутників роздяглися, зв’язали одяг у вузли, припасували їх собі на голови і побрели через протоку, глибина якої тепер сягала не більше п’яти футів. Для Герберта все ж було заглибоко, тож юнак поплив. Усі троє без зусиль дісталися до протилежного берега. Там швиденько обсохли на сонці й повдягалися.

Літодоми. – Гирло річки. – Комин. – Пошуки тривають. – Запас палива. – Очікування відпливу. – Заготівля дров. – Повернення на берег.

Ґедеон Спілет домовився зустрітися з моряком увечері на цьому самому місці, після чого, не гаючи ані хвилини, зійшов на кручу і зник у тому напрямі, що й Наб незадовго до нього.

Герберт хотів був піти слідом за кореспондентом.

– Залишися, мій хлопчику, – сказав йому моряк. – Нам варто подумати про житло і спробувати знайти бодай щось, хоча б трохи поживніше, ніж черепашки. Наші друзі захочуть підживитися після повернення. У кожного своя турбота.

– Гаразд, я готовий, Пенкрофе, – відповів юнак.

– Чудово. Зробімо все поступово. Ми втомлені, нам холодно і голодно. Отже, мусимо знайти прихисток, тепло і харчі. У лісі є дрова, у пташиних гніздах – яйця. Залишається дрібниця – знайти житло.

– Добре, – сказав Герберт, – пошукаймо печеру серед цих бескидів. Зрештою має ж тут бути хоч якась ущелина, у якій можна було б перебути ніч.

– Рушаймо, мій хлопчику!

І вони попрямували попід прямовисною гранітною кручею. На превеликий жаль, у ній не було жодної заглибини, яка могла б згодитися змученим людям. Над нею кружляли зграї морських птахів, здебільшого різних представників родини сивкових, з подовженим, загнутим на кінці дзьобом, галасливих і зовсім не полоханих. Вочевидь, люди вперше порушували їхній спокій. Одним пострілом рушниці можна було б укласти кількох цих птахів. Але щоб вистрілити, потрібна була рушниця, якої ані Пенкроф, ані Герберт не мали.

Невдовзі юнак помітив на деяких скелях цілі гірлянди водоростей. Серед їх слизької маси він знайшов кілька скойок.

– Це ж устриці! – вигукнув моряк. – Вони замінять нам яйця!

– Ні, – заперечив Герберт, уважно розглядаючи молюсків, що налипли на поверхню скель, – це літодоми.

– Але ж вони їстівні?

– Цілком.

– Отже, їстимемо цих літодомів!

Моряк міг довіряти Герберту. Хлопчина був добряче обізнаний у природознавстві. Його змалечку неабияк вабила ця наука.

Попоївши досхочу молюсків, моряк і юний натураліст відчули ще більшу потребу – втамувати спрагу, тому з особливим запалом заповзялися шукати прісну воду. Кроків через двісті вони побачили ту ущелину в скелях, у якій, на думку Пенкрофа, ховалося гирло річки. Справді, поміж двох прямовисних кам’яних скель, що розкололися, ймовірно, від вулканічного поштовху, протікала невелика, але повновода річечка. Через півмилі вище за водою вона круто повертала і зникала в густих чагарниках.

– Маємо воду, а ген там – дрова! – зрадів моряк. – Бачиш, Герберте, нам залишається тільки знайти дім!