Таємничий острів - Жуль Верн

відповів Сміт і показав пристрій, що складався з двох звичайних скелець, які інженер зняв зі свого годинника і годинника Спілета, склеєних глиною по краях і заповнених водою. Вийшло справжнє запалювальне скло. Сміт сфокусував сонячні промені на сухому мохові, й скло майже миттєво запалило його.

Моряк мовчки подивився на прилад, потім на інженера. І погляд його був красномовніший за будь-які слова!

Комин знову став затишним житлом, і не лише тому, що в ньому тепер топилася пічка, а ще й тому, що Сайрус Сміт із кореспондентом часу не гаяли і, доки їхні супутники полювали, відновили кам’яні перегородки, зруйновані водою.

Вечеря була пречудова. Печеня з м’яса капібари виявилася на диво смачною. А саргасові водорості й горішки з італійської сосни доповнили меню.

Під час вечері інженер майже не розмовляв, подумки розробляючи план дій на завтра. Пенкроф кілька разів намагався завести розмову про те, як, на його думку, найкраще спланувати спільні дії, але інженер тільки мовчки похитав головою. Вочевидь, він звик керуватися власним практичним розумом.

– Завтра, – повторював він, – ми дізнаємося, куди потрапили, і вже залежно від цього вирішимо, що нам робити.

Після поживної вечері, підкинувши хмизу в піч, усі мешканці Комина, а з ними й вірний Топ повлягалися на піску і невдовзі міцно поснули.

Ніч минула спокійно, і наступного ранку, 29 березня, усі прокинулися свіжі, добре відпочилі й готові до подорожі, що мала визначити їхню подальшу долю.

Перш ніж вирушити в похід, Пенкроф приготував трут, обпаливши клаптик носовика. Рятівні скельця повернули на місце – у годинники інженера й кореспондента, кремінь же на цьому вулканічному ґрунті знайти було неважко. Прихопивши в дорогу залишки печені з капібари, о пів на восьму ранку озброєні кийками мандрівники вийшли з Комина.

За порадою Пенкрофа вони обрали найкоротший шлях, що вів до гори, – навпростець через ліс.

О дев’ятій годині подорожні спинилися на короткий перепочинок. Гора постала перед ними в усій своїй красі, її було видно всю: від відрогів до вершини. Вона складалася з двох конусоподібних ярусів – першого заввишки дві тисячі п’ятсот футів і другого, що височів над ним. Розташовані уступами, гребені передгір’їв утворювали природну дорогу до цього конуса.

Сайрус Сміт і його супутники почали підніматися на перший уступ. Його звивистий положистий гребінь, поступово здіймаючись, вів до першого плато на горі. Нерівності ґрунту свідчили про її вулканічне походження. Скрізь були розкидані уламки пемзи, обсидіану та базальтові брили. Герберт звернув увагу на свіжі сліди, мабуть, якихось великих звірів, можливо, навіть хижаків.

– Навряд чи ці звірі захочуть поступитися нам своїми володіннями, – сказав Пенкроф.

– Що ж, – мовив кореспондент, який уже колись полював на тигрів в Індії й на левів у Африці, – гадаю, ми зуміємо спекатися їх. Головне – будьмо пильні!

Опівдні, щоб підживитися, спинилися перепочити в сосновому гайку, поблизу дзюркотливого струмочка, що збігав каскадом у долину. На цей час вони встигли подолати всього половину шляху до першого ярусу, тож розуміли, що раніше, ніж до сутінків вони не встигнуть до нього дістатися. Довелося трохи відхилитися від обраного спочатку маршруту на південний захід і знов продиратися крізь гущавину.

Наб і Герберт ішли попереду загону, Пенкроф – у хвості, Сайрус Сміт зі Спілетом – між ними. Кілька разів оддалік промайнули якісь чотириногі. Побачивши їх, Пенкроф вигукнув:

– Дивіться – барани!

Це виявилися не звичайні барани, а той їх різновид, що трапляється в гірській місцевості помірного поясу. Герберт назвав їх муфлонами. Нерухомо завмерши серед уламків базальту, тварини здивовано дивилися на дослідників. Здається, муфлони вперше в житті бачили людей. Потім несподівано сполохалися і миттю зникли, перестрибуючи з каменя на камінь.

Наближаючись до першого ярусу, мандрівники змушені були долати дедалі більші труднощі. Коли втомлені подорожні дісталися до майданчика, уже стемніло. Серед скель, яких було багато на плато, легко знайшли зручне місце для ночівлі. Щоправда, дров тут було обмаль, та товаришам усе ж вдалося зібрати достатньо моху і хмизу для багаття.

Пенкроф висік іскру з кременя на трут, а Наб швидко роздмухав яскраве полум’я у затишку під скелею. Вогонь розклали тільки для того, щоб зігрітися. На вечерю доїдали печеню з капібари та дві-три жмені горішків, що залишилися.

Сайрус Сміт, хоч і був натомлений важкою дорогою, все ж вирішив негайно з’ясувати, чи можна знайти обхідний шлях до вершини, якщо не вдасться піднятися на неї крутосхилами. Тож поки Пенкроф, Ґедеон Спілет і Наб влаштовували нічліг, інженер з Гербертом вирушили на розвідку. Протягом двадцяти хвилин вони мовчки йшли поруч. Несподівано перед ними постала стіна, що круто, майже прямовисно, здіймалася вгору. Ані обійти цю перешкоду низом, ані здолати її було неможливо.

Сайрус Сміт уже хотів був повертатися назад, коли несподівано помітив глибоку западину в стіні, по якій, вочевидь, під час виверження вулкана стікала рідка лава. Не вагаючись ні хвилини, інженер з хлопцем увійшли у цю величезну розколину. До вершини конуса залишалося близько тисячі футів. Інженер вирішив продовжити сходження вгору всередині кратера, у якому вони опинилися, допоки це буде можливо: широкими природними сходами, які, певно, утворили давно затверділі лава і шлак. Тим паче, він переконався: вулкан давно згас.

Над мандрівниками в небі мерехтіли неймовірно гарні сузір’я. У зеніті сяяв Антарес Скорпіона, поряд з ним виблискувала Бета сузір’я Кентавра, яку вважають найближчою до Землі зорею. Майже над самим Південним полюсом велично сяяв Південний Хрест.

Була восьма вечора, коли Сайрус Сміт і Герберт несподівано для себе дісталися до верхньої точки конуса. Тьмяного світла молодого місяця Сміту вистачило, щоб устигнути оглянути навколишні обрії.

– Ми на острові, – урочисто мовив він.

Розділ ХІ

На вершині гори. – Усередині кратера. – Навкруги – океан. – Узбережжя з висоти пташиного польоту. – Водна система. – Чи населений острів? – Усі частини острова отримують свої назви. – Острів Лінкольна.

За якихось півгодини Герберт і Сайрус Сміт повернулися до табору й повідомили своїм супутникам, що земля, на яку вони потрапили, – великий острів посеред океану. Потім острів’яни обляглися, хто як міг, у своїй базальтовій печері на висоті двох тисяч п’ятисот футів над рівнем моря, і скоро всі поснули глибоким сном.

Наступного ранку інженер запропонував своїм товаришам іще раз піднятися на вершину згаслого вулкана, аби при денному світлі як слід оглянути острів, на якому їм, можливо, доведеться пробути решту свого життя. Адже могло трапитися й так, що їхній притулок значно віддалений від населеної землі та морських шляхів, якими кораблі курсують до архіпелагів Тихого океану.

Близько сьомої ранку мандрівники полишили місце ночівлі. Ніхто з них, здається, не журився через ситуацію, що склалася. Усі були сповнені віри в свої сили. Інженер без страху дивився в завтрашній день, бо відчував у собі силу вирвати в цієї дикої природи все необхідне для себе самого і своїх соратників. А вони не боялися майбутнього тільки тому, що з ними був їхній знаменитий винахідник-інженер.

– Велике діло! – сказав Пенкроф. – Втікаючи з Річмонда, ми ні в кого не питали на те дозволу. То хто, в біса, зможе завадити нам одного чудового дня вибратися звідси, де немає сторожі й нас не тримають під замком?

Яскраве сонце підбивалося дедалі вище на безхмарнім небі, заливаючи