Таємничий острів - Жуль Верн

class="b">Спробувавши воду і переконавшись, що вона прісна, вони заходилися шукати якийсь притулок у скелях, але марно: гранітна стіна скрізь була однаково гладенька і неприступна. Але біля самого гирла річки, вище за лінію припливу, вони виявили не печеру, а нагромадження величезних брил, які часто можна бачити на скелястих узбережжях. Здалеку здавалося, ніби якийсь велетень склав із них величезний комин.

Пенкроф із Гербертом заглибилися в піщані коридори цієї криївки, створеної природою. Тут було удосталь світла, але ж і вітер безперешкодно вривався всередину крізь щілини між камінням. Проте Пенкрофу спало на думку загородити коридор у кількох місцях піском та уламками каменів. На плані ці коридори нагадували б друковану літеру &, що означає et caetera (латиною – «і таке інше»). Відгородивши верхню петлю літери від західного вітру, у її нижній частині можна було б непогано влаштуватися, як у затишному коминку.

– Отже, маємо й житло! – сказав моряк. – Тож ходімо по дрова!

І Герберт із Пенкрофом подалися вгору берегом річки, де змогли швидко зібрати чималу купу хмизу. Тепер треба було якось доправити його до знайденого житла. Оскільки сухий хмиз горить швидко, удвох наносити звідси до Комина необхідну його кількість було важко. Кмітливий Герберт запропонував сплавити дрова вниз по річці. Моряк і юнак удвох зв’язали сухими ліанами кілька повалених бурею колод, відтак навантажили на цю подобу плоту стільки сухих дров, що за раз їх не змогли б перенести і двадцятеро людей.

Поки чекали на відплив, Герберт і Пенкроф вирішили підійнятися на гранітну стіну, щоб краще оглянути околицю згори. Діставшись до верхнього майданчика, вони з хвилюванням подивилися на північну частину узбережжя, місце недавньої пам’ятної катастрофи. Адже саме десь там зник Сайрус Сміт. Вони напружено шукали поглядом бодай якийсь шмат оболонки аеростата, учепившись за який, людина могла б триматися на поверхні води. Але ніде в океані нічого подібного не побачили.

– Я певен, – вигукнув Герберт, – що така сильна й діяльна людина, як Сайрус Сміт, не могла просто так узяти і втопитися! Гадаю, він дістався до берега! Адже так, Пенкрофе?

Моряк сумно похитав головою, але, аби не розчаровувати Герберта, мовив:

– Авжеж, авжеж, хлопче!.. Наш інженер виплутається з будь-якої халепи і врятується там, де будь-хто інший напевно б загинув!

Вони заходилися пильно оглядати узбережжя. На півдні гострий виступ мису заступав обрій, і можна було тільки здогадуватися, чи є за ним далі земля. На півночі, скільки сягало око, лукою вигнулася берегова лінія. Берег тут був положистий, низький, з широкою піщаною смугою, що виступала на поверхню під час відпливу. На заході спостерігачам насамперед впадала в око вкрита сніговою шапкою вершина високої гори, що здіймалася на відстані шести-семи миль від узбережжя. Від підніжжя цієї гори аж до самого берега моря вся земля навколо поросла густим лісом.

– Це острів чи ні? – запитав моряк.

– Якщо й острів, то, здається, чималенький, – відповів юнак.

– Яким би великим не був острів, він однаково залишиться островом.

Кинувши ще один погляд на околиці, Пенкроф і Герберт рушили назад уздовж південного схилу гранітної стіни.

Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт несподівано сполохав цілу зграю птахів.

– Гірські голуби! – вигукнув він. – Їхні яйця дуже смачні!

– Що ж, зготуємо з них чудову яєчню, – підхопив Пенкроф.

– У чому ти їх збираєшся смажити, – спитав Герберт, – часом не в капелюсі?

– Ет!.. Доведеться обмежитися печеними яйцями, мій хлопчику.

Уважно оглянувши всі западини в скелі, моряк із хлопцем знайшли кілька дюжин яєць. Вони порозпихали їх по кишенях і поспіхом спустилися до річки, бо вже наближався час відпливу.

Близько першої години дня вони підійшли до свого плавного засобу. Пенкроф стримував пліт, не бажаючи відпускати його вниз на волю течії, проте й сам не наважувався вилізти на нього. Меткий, як справжній моряк, він швидко скрутив із сухих ліан довгий мотуз і, припасувавши його до корми, зіштовхнув пліт на воду. Пенкроф утримував пліт за мотузок, а Герберт тим часом довгою жердиною виштовхував його на середину течії.

Величезна купа дров тихо попливла річкою, і близько другої години пополудні Пенкроф і Герберт успішно доправили її до гирла, майже до самого порога Комина.

Розділ V

Обладнання Комина. – Як добути вогонь. – Коробка сірників. – Повернення Спілета і Наба. – Єдиний сірник. – Вогнище. – Перша вечеря. – Ночівля на суходолі.

Щойно розвантажили пліт, Пенкроф заходився пристосовувати Комин під житло. Для цього він за допомогою піску, уламків скель, гілок та мокрої глини перегородив коридор, у якому гуляв наскрізний вітер. Тепер Комин був поділений на три-чотири помешкання, якщо так можна назвати темні лігва, що, мабуть, не задовольнили б навіть звіра. Але головне – там було сухо, а в центральній кімнаті можна було навіть стояти на повен зріст; чистий пісок вкривав долівку. Поки не знайдуть нічого кращого, вирішили пожити тут.

– Тепер наші друзі можуть повертатися, – сказав Пенкроф після завершення роботи. – Притулок готовий!

Залишалося тільки скласти з каміння пічку і приготувати вечерю. Це було неважко. Для цього придалися широкі плескаті брили, з яких у першому коридорі ліворуч злагодили непогану пічку. Тепло від неї мало обігрівати усі кімнати.

– У тебе є сірники? – спитав Герберт Пенкрофа.

– Авжеж, – відповів моряк. – Що б ми робили без сірників!

– Ну, ми могли б добути вогонь, як дикуни, тручи два дерев’яні цурпалки один об один.

– Що ж, мій хлопчику, спробуй! Подивимося, чи вийде в тебе що-небудь, окрім роздертих до крові рук.

– Але цей простий спосіб дуже поширений на островах Тихого океану.

– Згоден, – сказав моряк, – та думаю, що дикуни мають до цього особливий хист, та й дерево вони беруть не будь-яке. Я кілька разів безуспішно намагався добути вогонь таким способом і рішуче віддаю перевагу сірникам! До речі, де ж вони?

Пенкроф заходився обмацувати кишені в пошуках коробки із сірниками, з якою він, запеклий курець, ніколи не розлучався. Але її не було. Обдивившись іще раз усі кишені, він, нарешті, змушений був визнати, що коробка зникла.

– От халепа! – мовив він, розгублено дивлячись на товариша. – Я загубив сірники. Скажи, Герберте, чи немає у тебе сірників чи хоча б кресала?

– Ні, Пенкрофе!

Пенкроф похмуро мовчав. Він навіть не намагався приховати своєї досади. Герберт спробував утішити його:

– Можливо, у Наба, Сайруса Сміта або Ґедеона Спілета є сірники.

– Навряд, – відповів моряк, похитавши головою. – Наб і містер Сміт не палять, а Ґедеон Спілет, той, мабуть, викинув за борт гондоли все, опріч свого записника.

Так чи так, а до повернення Наба і кореспондента їм нічого не залишалося, як харчуватися сирими яйцями та черепашками.

Близько шостої години вечора, коли сонце вже сховалося за скелі, Герберт побачив Ґедеона Спілета і Наба. Вони поверталися вдвох. У юнака тужливо стислося серце. Погані передчуття моряка справдилися: Сайруса Сміта знайти не вдалося.

Кореспондент підійшов і всівся на уламок скелі. Утомлений і голодний, він не мав сил говорити. Набові очі, червоні й набряклі від сліз, красномовно свідчили, що він утратив останню надію.

Герберт запропонував кореспондентові й Набу по жмені черепашок. Проте убитий горем Наб, хоча від самого ранку не мав і ріски в роті, відмовився від їжі. Зате Ґедеон Спілет жадібно накинувся на молюсків, а попоївши, улігся на пісок біля підніжжя скелі.