Таємничий острів - Жуль Верн

Вода, якою Смітові змочували губи, потроху відживляла його. Нарешті він розплющив очі. Наб і кореспондент схилилися над ним.

– Хазяїне! Хазяїне! – загукав Наб.

Тепер інженер почув його. Він упізнав Наба і Спілета, потім Герберта і моряка й ледь-ледь потиснув їм руки своєю слабкою рукою. Знов інженер мовив кілька слів, цього разу їх зрозуміли всі:

– Острів чи материк?

– О-о-о! – не стримався Пенкроф. – Хай йому чорт, нам зараз на це начхати, містере Сміт! Аби ви були живі! А острів чи материк – дізнаємося згодом!

Сайрус Сміт легенько кивнув головою і ніби задрімав. Кореспондент порадив тим часом злагодити ноші, на яких можна було б донести інженера до Комина. Наб, Пенкроф і Герберт вийшли з грота і попрямували до високого пагорба, на вершині якого росли кілька чахлих деревцят. Дорогою моряк усе повторював:

– Острів чи материк! Знайшов про що думати, коли з самого ледве дух не вийшов! От дивна людина!

Зійшовши на вершину пагорба, Пенкроф із товаришами обламали кілька найгрубших гілок на морській сосні. Відтак змайстрували з них ноші, вистелили їх травою і листям. Утворилося доволі зручне ложе.

Була вже десята ранку, коли моряк, Герберт і Наб повернулися до інженера, біля якого невідлучно сидів Ґедеон Спілет.

Сайрус Сміт, прокинувшись від сну чи, радше, від забуття, підвівся, озирнувся навкруги, ніби запитуючи, куди він потрапив.

– Чи можете ви вислухати мене, Сайрусе? Це вас не стомить? – запитав кореспондент.

– Можу, – відповів інженер.

– Мені здається, – перервав їх моряк, – що містер Сміт охоче вислухає вас, коли трохи підживиться цим желе із тетерятини. Їжте, містере Сміт! – додав він, простягаючи інженерові щось і справді схоже на желе.

Залишки печені поділили між товаришами: усі вже добряче зголодніли, тож сьогоднішній сніданок здався їм аж надто мізерним.

– Нічого, – сказав моряк, – у Комині на нас чекає вдосталь їжі. Хочу вам повідомити, містере Сміт, що там, на півдні, у нас є справжнє житло з кімнатами, ліжками, пічкою, а в кухні – кілька дюжин пташок, яких Герберт називає куруку. Ваші ноші готові, і щойно ви трохи піддужчаєте, ми перенесемо вас у наш притулок.

– Дякую, друже! – відповів інженер. – Дайте мені кілька годин, щоб я зміг трохи очуняти, і тоді зможемо вирушати. Говоріть, будь ласка, Спілете, я слухаю вас.

Кореспондент почав розповідати інженерові про події, про які той іще не міг знати: як повітряна куля востаннє злетіла вгору, як упала на цю невідому землю, що здається не заселеною людьми, як вдалося знайти Комин, як усі шукали інженера, а найбільше – його відданий Наб, про подвиг вірного Топа…

– Але, – усе ще слабким голосом запитав Сайрус Сміт, – хіба не ви підібрали мене на березі?

– Ні, – відповів кореспондент.

– І не ви принесли мене до цього грота?

– Ні.

– Справді, якось усе це дивно! – мовив інженер, потроху оживаючи і з усе більшим зацікавленням слухаючи розповідь.

– Але, – вів далі моряк, – ми досі не знаємо, що трапилося з вами після того, як вас хвилею змило з повітряної кулі.

Та Сайрус Сміт мало що пам’ятав. Хвилею його відірвало від аеростата. Спершу він пірнув у море на кілька футів. Коли ж виринув на поверхню, то помітив поруч якусь живу істоту, що борсалася в розбурханих хвилях. Це був Топ, що кинувся в море слідом за ним – рятувати свого господаря. Коли інженер подивився вгору, він не побачив у небі кулі: звільнившись від його ваги і ваги Топа, аеростат стрімко шугнув вище. Інженер побачив, що опинився посеред нестримних хвиль за півмилі від берега. Він спробував утриматися на поверхні й швидко поплив до берега. Топ підтримував його, вчепившись зубами в одяг. Але стрімка течія підхопила їх, понесла на північ, і після півгодинної боротьби з морською стихією (адже буря вирувала і на землі, й у небі, і на морі), остаточно вибившись із сил, він пішов на дно, потягши за собою й вірного Топа. Нічого з того, що сталося потім, до тієї миті, поки він не опритомнів на руках у своїх друзів, Сайрус Сміт не пам’ятав.

– Проте, – сказав Пенкроф, – немає жодного сумніву, що вас викинуло на цей берег і що у вас стало сили на те, щоб дійти до цієї печери. Адже Наб знайшов вас завдяки вашим слідам!

– Мабуть, так… – задумливо мовив інженер. – А ви не бачили слідів інших людей у цій місцевості?

– Жодного, – відповів кореспондент.

– Пенкрофе, – попросив Сайрус Сміт, – будь ласка, візьміть мої черевики і прикладіть їх до тих слідів, подивіться, чи це точно мої відбитки.

Моряк виконав прохання інженера. Разом з Набом, який показував дорогу, він і Герберт пішли до місця, де ще зберігся слід. Біля входу в печеру, у місці, захищеному від дощу й вітру, виднівся відбиток ноги на піску. Інші сліди вже, напевно, стерло вітром і дощем.

Тим часом Сайрус Сміт говорив кореспондентові:

– Тут сталося щось незрозуміле.

– Дійсно, незрозуміле, таке, що годі й пояснити, – ствердно кивнув Ґедеон Спілет.

– Облишмо зараз цю загадку, дорогий Спілет. У нас іще буде нагода обміркувати це пізніше!

За хвилину в грот повернулися моряк, Герберт і Наб. Не лишилося жодного сумніву – відбиток підошви інженерового черевика якраз приходився до сліду на піску.

– Усе зрозуміло, – мовив інженер, – у мене були галюцинації, які я намагався приписати Набові. Очевидно, я брів як сновида, не усвідомлюючи, куди і навіщо йду, і Топ, який витягнув мене з води, керуючись інстинктом, привів мене сюди. Топе! Йди-но сюди, собачко! Ходи до мене, Топе!

Красень-пес підбіг до господаря, гучним гавкотом виражаючи свою відданість. Усі погодилися, що іншого пояснення незбагненним подіям годі й вигадати.

Близько полудня, уклавши інженера на ноші, усі вчотирьох вони винесли його з грота. Потрібно було пройти вісім миль. Але оскільки процесія рухалася повільно й часто спинялася, щоб носильники могли відпочити, шлях до Комина тривав не менше шести годин.

Біля входу до Комина земля була зрушена безжальним натиском хвиль.

Серце Пенкрофа стиснуло погане передчуття. Він кинувся в коридор, але майже одразу ж повернувся і, ставши на порозі, сумно подивився на своїх супутників.

Вогонь, так важко добутий з єдиного вцілілого сірника, згас. Замість попелу у вогнищі тепер була лише твань. Палена ганчірка, що мала правити за трут, зникла також. Нещадне море дісталося аж усередину Комина, углиб коридорів, і все там поперекидало й знищило.

Сайрус знову з нами! – Пенкрофові спроби. – Острів чи континент? – Інженерові проекти. – У Тихому океані. – У лісових нетрях. – Полювання на капібару. – Нарешті дим.

Пенкроф сказав, що без вогню їм буде дуже скрутно. Герберт, здавалося, до певної міри поділяв морякову тривогу. Наб, радий-радісінький через порятунок свого хазяїна, не хотів і думати про Пенкрофові побоювання. А Спілет, той одразу сказав:

– Запевняю вас, Пенкрофе, це дрібниця, навіть не варта хвилювань! Хіба з нами немає Сайруса Сміта? – запитав кореспондент. – Хіба наш інженер помер? Отже, він неодмінно зарадить нашому лихові й зуміє добути вогонь.

– Як?

– Ніяк!

Що міг на це відказати Пенкроф? Він промовчав, бо глибоко в душі так само поділяв віру своїх супутників у всеосяжність інженерових знань. Якби їм усім тепер повідомили, що виверження вулкана зараз знищить цю землю, що морська безодня розверзнеться і поглине її, ці мужні люди незворушно