Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Вранці мати поділилася з Чандра-Сінгом єдиним рисовим коржиком.

— Я піду туди, де мій чоловік! — сказала мати. — Може, ще не пізно…

Вони повернули на схід, шукаючи шлях у долину великого Гангу. Вони йшли дуже швидко, але відтоді, як Батма почула погані вісті про чоловіка, їй все здавалося, що вони йдуть дуже повільно. Врешті голуба вода Гангу блиснула серед горбів. Вони йшли низьким піщаним берегом великої ріки, темні паруси човнів, що пливли униз за течією, обганяли їх.

— Швидше, Лело! — квапила мати. — О, як повільно ми йдемо!

Одного разу вони заночували на березі, у вогкій низині, і відтоді Батму почала мучити пропасниця.

І ось тепер, після довгих днів подорожі, Батма знепритомніла на соломі в сараї кансамаха. І навіть тепер, марячи, Батма поспішала, наче все ще хотіла йти далі.

— Чому ми так повільно йдемо, Лело?.. Скоріше! Може, ми ще побачимо його!

Чим нерухоміше ставало тіло хворої, тим квапливіше лилася її мова, гарячкова і безтямна.

— О, як далеко ще йти… Нещастя… Підгинаються ноги… Скоріше, донечко, біжи… Біжімо! Ми ще встигнемо, Лело!..

— Встигнемо, встигнемо! — повторювала Лела, стискуючи її руку.

Скоро руки Батми-Севані ослабли й спітніли, пропасниця відпустила її. Батма розплющила очі.

— Ми спізнилися, Лело! — із смертельною мукою на обличчі простогнала вона. — Ми спізнилися, він… загинув!

Руки Батми безсило повисли. Вона востаннє глянула на сонце, зіниці її стали нерухомими і почали поволі тьмяніти.

Вранці кансамах стояв над мертвою, жалісно цмокав язиком і хитав головою.

— Ай-май! — сказав кансамах. — Померла!

Лела сиділа над матір'ю, мов скам'яніла. На лобі небіжчиці, тепер відкритому, чітко позначилися сині смуги — знаки брамінської касти.

— Брамінка? — спитав кансамах.

Дівчинка кивнула головою.

Удвох з Лелою вони підняли й винесли легеньке сухе тіло й поклали його біля стіни сарая, у затінку.

Кансамах пішов.

Лела прикрила обличчя Батми старим білим сарі з узорчатою крайкою, зняла з її руки на згадку сині скляні браслети, мовчки, без молитви, стиснувши руки, постояла над матір'ю й пішла геть.

— Почекай, дівчинко! — зупинив її кансамах.

Він повів Лелу на веранду хати.

— Куди ти йдеш?

— У Калькутту.

— Так далеко? — здивувався кансамах. — Чого?

— У мене там батько, — просто сказала дівчинка. — Він у тюрмі. Мати веліла мені йти до нього.

— Хіба ти можеш його врятувати? — запитав кансамах.

— Я мушу йти, — сказала Лела. — Мати хотіла дійти і не дійшла. Може, я дійду.

— Довгий шлях! — сказав кансамах. — До Калькутти, ай-ай! — Він захитав головою. — Важко, далеко!

Лела мовчала.

— Я дам тобі рису на дорогу, — сказав кансамах.

Він дістав торбинку й висипав у неї з чашки варений рис.

— А хто твій батько? — спитав кансамах, ніби пригадавши щось. — Ти їла окремо від матері….

Він хотів відкрити обличчя дівчинки, щоб подивитися знаки касти у неї на лобі. Але Лела відступила крок назад до східців веранди.

— Я чандала! — сказала дівчинка. — Не торкайся до мене.

Кансамах вражено відсахнувся: «Чандала? Дитя недозволеного шлюбу? Зневажена всіма кастами — чандала?»

— Ай-ай, — сказав кансамах. — Важко тобі буде, дівчинко!

— Пробачте! — Лела хотіла йти.

— Зажди! — Кансамах здалеку кинув їй торбинку з рисом. — Бери та йди з богом!

Лела низько вклонилася й пішла.

— Іди з богом! — гукав їй услід кансамах. — Он тією стежкою, вздовж берега Джамни, униз, за течією, вийдеш на Великий Колісний Шлях. Іди Великим Шляхом, а потім поверни на схід. Питайся Калькутту, місто саїбів коло моря. Проси милостиню дорогою — не вмреш з голоду. У селянина проси, у райота, він сам бідний, — дасть. Проси у сипая, в піхотинця і в кінного совара[5] проси — не відмовить. Десятою дорогою обходь сліпих, факірів та старців. І не проси милостині в саїбів, — у них біле обличчя і чорне серце. А найбільше бійся худого саїба на одноокому верблюді!.. Іди, дитинко, можливо, й дійдеш.

Знайома стежка привела Інсура до маленької поштової станції, що загубилася в лісових хащах. Очеретяна покрівля низького поштового бенгало ховалася в густих заростях. Інсур пішов просто на кухню станції. Кансамах, куховар, він же й станційний службовець, в самій білій пов'язці на стегнах і білій шматині на голому черепі, відразу ж упізнав гостя.

— Добрий день! — привітався кансамах.

— Добрий день! — вклонився Інсур. — Чи є новини?

— Є! — відповів кансамах. Він повів гостя до свого приміщення — в напівтемну кімнатку з очеретяною завіскою замість дверей. Тут, у кутку, на циновці під купою пахучого сіна, лежала невелика пачка листів.

— Ось! — показав кансамах.

Інсур розв'язав пачку. Листи були і свіжі, березневі, були й старі, ще з лютого. Інсур швидко перекидав конверти: він шукав урядових повідомлень. Ага, ось! Сірий пакет з великою сургучною печаткою. Хто пише? Генерал Герсей повідомляє з Калькутти генералові Ансону в Сімлу. Генерал Ансон, командуючий Бенгальською армією, вже третій місяць відпочиває — це знає вся Індія, — він полює на тигрів у мальовничих