Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Подорожній вийняв хлібчик з торби й поклав на стіл. Хазяїн узяв прісняк і довго дивився на візерунок із сухих закрутків.

— Барракпур? — спитав хазяїн.

— Барракпур! — відповів гість.

— З чого почали?

— Почали з патронів.

Вони говорили дуже тихо. Хазяїн гукнув дружину, швидко сказав їй кілька неясних слів і віддав хлібчик. Хазяйка відразу ж заметушилася в темній, неосвітленій половині хатини, затопила в печі й замісила прісне тісто… Чоловіки чекали.

Хазяїн розглядав кам'яне обличчя подорожнього.

— Ти постарів, Інсуре! — сказав хазяїн.

Подорожній кивнув головою.

— Чи жива твоя дружина, Інсуре?

— Не знаю, — сказав подорожній. — Я не був удома ще відтоді…

— Ай-яй! — поспівчував хазяїн і журливо зацмокав язиком. — Десять років ти не був дома!.. Ай-яй, в дружини твоєї велике горе, Інсуре!..

— Велике горе, — сказав подорожній. — І в дочки велике горе…

Він кивнув на двох дівчаток хазяїна, що вовтузився в кутку.

— Моя донька старша за них! — сказав Інсур. — Їй зараз… — Він помовчав, підраховуючи. — Їй зараз уже тринадцять років.

Хазяїн знову журливо зацмокав.

Хазяйка вийшла з темної половини.

Вона поклала на стіл дванадцять однакових пласких хлібчиків, точнісінько таких, як приніс Інсур.

Шість із них хазяїн підсунув гостеві.

— А ці мені, — сказав хазяїн.

Він узяв шість хлібчиків і вийшов.

Незабаром за тонкою бамбуковою стіною хатини почулися приглушені голоси, легке тупотіння босих ніг, потім усе затихло. Хазяїн повернувся.

— Гінці пішли! — сказав хазяїн. — На північ, на захід і вниз по Джамні — на південь.

— Скажи усім, Ордар-Сінг, хай будуть готові! Часу лишилося небагато. Прощавай!

Подорожній узяв шість хлібчиків, які дав йому хазяїн, і вийшов. Той присвітив гостеві смолоскипом.

— Завтра знатимуть у Ферозабаді, у Бартпурі, — сказав хазяїн. — Позавтра — в Годулі… Шість хлібчиків… у шість селищ пішли гінці… Не спіткнися, Інсуре!

Він підняв смолоскип. Білий, свіжообструганий телеграфний стовп, — недавно тут провели телеграф, — виступив з темряви. Високо над деревами гудів дріт, вісті по ньому ще торік почали летіти з Лахора у Бенарес, з Калькутти у Пешавар, в усі кінці півострова.

— Електричний диявол літає отам, зверху, — поскаржився хазяїн, — по стальних жилах. У Делі, у Лахор, у Пешавар. Швидко летить, о-о!..

Він затрусив головою.

— Мої вісті летять швидше, Ордар-Сінг! — сказав подорожній. — Набагато швидше! — І він посміхнувся уперше за весь вечір.

Хазяїн скрикнув і відступив. Смолоскип затремтів у його руці.

— Свята Парватті! — сказав хазяїн. — Що сталося з твоїми зубами, Інсуре?..

Він підніс світло до обличчя гостя.

Замість передніх зубів, — і верхніх, і нижніх, — у гостя стирчало кілька поламаних, потертих пеньків, що ледве виднілися над яснами. Зубів не було, наче їх спиляли нерівною пилкою.

— Що сталося з твоїми зубами, Інсуре? У тебе були зуби, як у рисі!..

Гість не відповів.

— У тебе були зуби міцніші від заліза!

— Залізо виявилось міцнішим! — посміхнувся гість. — Бувай здоров, Ордар-Сінг!

Він ступив кілька кроків, потім, наче пригадавши щось, обернувся.

— Ти звеш мене Інсуром? — запитав він. — Забудь це ім'я, Ордар-Сінг!

— Інсуром, авжеж, Інсуром-Панді! Таким я знав тебе завжди… — прошепотів хазяїн.

— Забудь це ім'я! — твердо повторив гість. — Зви мене Панді, просто Панді, як кличуть багатьох. Прощавай!

І він пірнув у темряву.

Опівдні Панді уже був на невеличкій військовій станції; він пройшов її всю, від гарного білого будинку офіцерського зібрання до солдатських ліній[1] за пустирем. У напівтемній крамниці, де торгував перс, у затінку, під навісом, він перечекав до ночі, а потім, коли стемніло, пішов по лініях, уздовж однакових низеньких солдатських хатин, вкритих свіжим очеретом. Роздивився і, завернувши на бічну стежечку, з чорного двору, через кухню, увійшов у приміщення артилеристів.

— Хто такий? — суворо запитав наїк, тубільний капрал, і зразу ж замовк. Інсур простягнув йому якусь зім'яту темно-червону квітку. Наїк придивився до мережива пелюсток.

— Увіходь! — прошепотів наїк.

Він повів Інсура всередину будиночка. Квапливий шепіт пройшов низьким просторим приміщенням, біля порога попросипалися люди. На глиняній долівці поставили тьмяний каганчик. Усі посідали на долівці кружкома, а Панді поклав свою квітку в долоню найближчому сипаю. Це був темно-червоний болотяний лотос. Квітку передавали з рук в руки. Люди захвилювались. Кожен мовчки роздивлявся мереживні пелюстки і передавав квітку сусідові. Ніхто не промовив і слова. Потім усі обернулися до гостя. Інсур підвівся.

— Іскра, запалена поблизу Калькутти, летить далеко! — сказав Інсур. — Два полки роззброєні в Барракпурі, дві тисячі сипаїв повернулися до рідних домівок. Учора горіли будинки офіцерів у Мірзапурі, завтра горітимуть в Аллахабаді. Будьте напоготові, сипаї!

Він оглянув суворі обличчя артилеристів.

— Ми служимо їм, а вони плюндрують наші села. Ми працюємо на них, а вони грабують рис у наших батьків та жінок. Сто років хазяйнує тигр у нашій країні, мучить, шматує і роздирає пазурами її нещасне тіло. Сто років тому Роберт Клайв — саїб — обдурив наших дідів. У нещасливій битві коло