Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська
— Смерть! — тихо, з ненавистю підхопили присутні. Старий, сивий наїк підвівся з свого місця.
— Вони примушують нас присягати своїй королеві!.. В стократ гірше стало при цій королеві, аніж при тому королі, який був до неї!.. Ви подивіться, скільки пливе кораблів з каторжанами у ланцюгах, їх везуть у далекі краї, з яких ніхто не повертається.
— Вони женуть нас за тисячі миль, у чужі землі, щоб нашими руками вбивати там людей!
— У далекі пустелі вони вивозять нас… У такі місця, де ми, індійці, не можемо робити нашого обмивання, де ми гинемо від холоду.
— Владі саїбів повинен прийти кінець!.. Останній день сотого року повинен бути останнім днем їхнього панування в Індії.
— Їх мало, а нас тисячі тисяч!.. Ми проженемо їх назад, у море, з якого вони прийшли!
— Наші батьки й брати по селах чекають тільки знака. — Молодий сипай у мусульманській чалмі навіть підвівся від хвилювання.
— По військових станціях уже ходить слово!..
— Пожежа спалахнула під Калькуттою, і іскри летять далеко! — повторив Інсур.
Лотос обійшов усі руки і повернувся до Інсура. Інсур поклав квітку на долоню правої руки і вирівняв пелюстки.
І негайно два сипаї піднялися за знаком наїка. Один з них, у чалмі індуса, узяв квітку з рук Інсура і мовчки торкнувся її губами. Обоє нечутно вийшли.
— Мої гінці швидко біжать! — сказав наїк. — Завтра знатимуть в Агрі, позавтра — в Міру-ті…
Інсур кивнув головою.
— Усього найкращого! — Він підвівся з підлоги. — Мій шлях далекий! — сказав Інсур. — Я теж іду на північ.
* * *
Світало. Перше сонячне проміння освітило пухнасті рожеві колючки високої трави. Інсур Панді йшов і йшов рівною ходою сипая, з торбиною за плечима. О, він знав ці місця — злиденні села, поля, щедро всіяні камінням, бистрі річки, що біжать із гір!.. Ішов битим шляхом і не ховався. Стальні нитки телеграфу ще не протягнулися в цих місцях. Влада тут ще не знала про події під Калькуттою і про те, що тубільний солдат стріляв у британського офіцера, що розпущено два сипайських полки, що багато ночей підряд горять по країні офіцерські будинки, а винуватців — не знайти…
Інсур ішов швидко, миля за милею, не думаючи про відпочинок, забуваючи про їжу. Якось він навіть промарширував, не ховаючись, мимо коричневої будки поліцейського і не відповів на окрик вартового, що виглянув з вікна. Селянська торба за плечима, босі ноги, чалма і цупкі штани сипая, подерті об колючки та коріння…
«Не інакше як тубільний солдат, що йде у відпустку в рідне село», — подумав вартовий і не став наздоганяти Інсура.
А Панді йшов і йшов, невтомно і спокійно. Райот[2], що зігнувся на своєму клаптику поля край дороги, випростався і уважно подивився на нього.
Райот розбивав мотикою суху кам'янисту землю. Дружина його прокопувала канаву вздовж ділянки, щоб зросити поле. Двоє хлопчаків відбирали найбільше каміння і складали його у купи обабіч канави. Дитячі голі спини блищали від рясного поту.
Селянин дивився на Інсура, спершись на мотику.
— Чи далеко йдеш, друже? І в якій справі? — поцікавився він.
— Тільки собаки та англійці вештаються по країні без мети, — відповів йому Панді індійським прислів'ям.
Скоро Інсур повернув на захід і пішов стежкою вздовж берега Джамни. Десь тут, миль за десять, у темному лісі буде знайома йому поштова станція. І станційний службовець — кансамах, — певне, ще пам'ятає про нього, про Інсура-Панді.
Він ішов і співав:
Чандали, чамари, бродячі чонгари, Гончарі, ткачі, підмітальники вулиць, Бийте клятих саїбів, боягузів-саїбів; У них білі обличчя і чорні серця, Хоробрість гієни і совість тигра. Женіть їх геть, не давайте пощади; Ми, солдати, сипаї, вам допоможем, Ми повернем свої багнети, Ми скинемо саїбів з гір І потопимо в морі, Потопимо в морі, з якого вони прийшли…
Опівдні він заснув край дороги, серед пилюки.
Два верблюди йшли на північ тією ж самою стежкою, вздовж берега Джамни. Перший верблюд був сліпий на одне око, він увесь час збочував ліворуч. Верблюд ледве не наступив на людину, що заснула край дороги.
— Чого спиш просто на дорозі? — закричав погонич.
Індус, не піднімаючи голови, пробурмотів щось незрозуміле.
Одноокий верблюд потягнувся мордою до спини Інсура, він почув, як пахне хліб у його полотняній торбі.
— А-а, ти припас корм для мого верблюда? — загорланив погонич.
— Хто там? З ким ти розмовляєш? — обірвав його різкий голос за спиною.
Це був голос англійця-саїба.
Панді все ще не повертав голови. Він вийняв чапаті із торби й сунув його погоничу. Той побачив на хлібі візерунок і одразу ж замовк.
— А-а! — сказав погонич і стьобнув свого верблюда.
Панді нечутно звернув з дороги і зник, наче провалився у високу траву.
— Хто там? Що ти бачив? —
