Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

запрошували і в будинки саїбів. Тут їх годували добре, але на матір дивилися як на фокусницю або чарівницю. Білі хазяї вечорами скликали своїх гостей, щоб показати їм брамінку, яка читає заклинання. У однієї мем-саїб, дружини багатого англійця, вони прожили досить довго. Лела вже навчилася добре розуміти мову чужоземців, але матір такі запросини дуже змучували, і вони пішли від саїбів.

Ніколи мати не ходила в далекі селища на захід від Джодпура, у родючі «червоні землі», де було її рідне село, де жили її мати й батько. Лела ніколи не бачила ні діда свого, ні інших родичів. Про батька вона теж майже нічого не знала. Колись, дуже давно, він грався з нею, тоді вона була ще зовсім маленькою, Лела ледь пам'ятала його високу шапку з козячого хутра і білу сорочку горця, вишиту червоним і чорним. Батька погнали в солдати, на службу до англійців-саїбів. Понад десять років минуло відтоді…

Раджа[3] їхнього краю, Раджпутани, оберігаючи свій князівський титул, двічі на рік відкуплявся од саїбів хлібом, золотом і людьми. Батминого чоловіка і багатьох інших продали того року далеко на південний схід, за велику річку Ганг, де ніхто з тутешніх людей ніколи не бував.

— Кого продали саїбам, того не чекай уже додому, — говорили селяни.

Минув рік відтоді, коли британська королева, затіявши суперечку з Персією за місто Герат, зажадала під раджі удвоє більше зерна, аніж звичайно. Раджа розіслав по селах своїх заміндарів[4] — і селянські комори спорожніли. Не стало рису для нового посіву, голод почався в країні.

Більше не кликали Батму-Севані до селянських халуп. Жінки, стоячи на порозі господи, опускали очі, коли Батма з Лелою проходили мимо: вони не мали хліба для власних дітей. Батма вирішила шукати нові місця, куди ще не встигли простягтися зажерливі руки саїбів.

Якось Лела з матір'ю, блукаючи, зайшли далеко на захід. Вони ще ніколи тут не були. Мати весь час сумувала: ці місця їй щось нагадували… Вони зупинились на ніч у афганському серайлі — заїжджому дворі. Хазяїн — молодий афганець із пофарбованою смугами бородою — одвів їх на жіночу половину. Ще вдень, коли Лела з матір'ю сиділи на порозі, дівчинка помітила на подвір'ї старого діда у високій шапці факіра. Старий пройшов мимо них, озирнувся і рушив назад. Білі болячки повиїдали його щоки, лоб, перенісся, навіть повіки, але очі лишилися цілі, очі дивилися пильно. Помітивши факіра, мати зблідла і насунула на лице свою білу хустку. Але старий уже впізнав Батму-Севані, дочку свого брата. Він сів під стіною у дворі, схрестив ноги і, не рухаючись, дивився на Батму. Але й вона не ворухнулася, — наче скам'яніла. Коли смерклося і всі розійшлися по своїх місцях, старий підвівся і повільно підійшов до них.

— Ось я й знайшов тебе, Батмо! — сказав він.

Мати пригнулась, наче сподівалася удару.

— Ти ховала від нас свою дочку! Ти думала, ніхто не взнає про тебе й про твого чоловіка?.. Ти, брамінка, стала дружиною гуджура, пастуха, селянина низької касти, пила й їла з ним, забувши про те, в якій сім'ї народилася…

— Чого тобі треба?!. — прошепотіла Батма.

Лела відчула, як материна рука слабне в її руці.

— Твоя дочка — низького походження, чандала, і ти не приховаєш цього від людей!

Факір вихопив з-за пояса з ганчір'я довгу мідну паличку з трьома гострими зубцями і трубочку з фарбою.

— Тікаймо! — закричала Лела, ще не розуміючи, що він хоче зробити. Але факір з силою шарпнув Лелу до себе і тризубцем боляче ударив по лобі, глибоко розсікши шкіру між бровами, над переніссям…

— Чандала! Дочка брамінки й гуджура, низьконароджена, чандала! — заверещав факір.

— Пусти!

Лела з усієї сили вперлася старому в груди і далеко відштовхнула його від себе.

Тільки тут опам'яталася мати. Вона схопила Лелу за руку і вибігла з нею за ворота серайля. Відтоді вони більше не просилися ночувати в заїжджих дворах. Ранка на Лелиному лобі, — факір не встиг бризнути чорною ядучою фарбою, щоб витравити знак касти, — швидко загоїлась. Лишився тільки ледве помітний білий знак над переніссям, схожий на білу зірочку.

— Ховай від людей цей знак, — говорила їй мати. — Хто помітить його, проганятиме тебе геть. Тобі не дадуть ні вогню, ні води. Тебе не допустять ні до криниці, ні до храму. Навіть парія — недоторканий, людина найнижчої касти, — має право на свою хату, а ти, чандала, — ти не маєш права мати ані коня, ані оселі, ані вівці, ані кози. Люди твоєї касти на все життя приречені блукати, як бездомні собаки.

Лела ще нижче натягала на лоб свою білу хустку і вся тремтіла, слухаючи материні слова.

Вони йшли на північ, далі й далі від Джодпура, здавалося, мати хотіла назавжди залишити ці місця. Швидко проминули степи, шлях став кам'янистим, села траплялися рідко. Вони поспішали далі й далі на північ, наче хотіли дійти до кінця землі. Довго вони йшли. Нарешті далеко на обрії вони помітили гострокрилі білі хмари. Здавалося, ті хмари вже не пливли.

— Це гори! — сказала Лелі мати. — Гімалаї, снігові гори на кінці землі.

Зблизька схили гір виявились чорними й сірими, а по зелених кручах вилися стежки. Там, де шлях, вигинаючись, завертав угору, росли стрункі сосни.

Лела ніколи не бачила раніше таких дерев: густі зелені голки замість плодів і листя.

— Північ! — сказала мати. — Край землі!

Високо в горах вони з матір'ю заночували.

Тут хтось виклав з каміння хатинку для ночівлі, підвісив на перекладині дзвін, щоб скликати тих, хто^заблудився,