Українська література » Пригодницькі книги » Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Читаємо онлайн Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Приснилась… — перекривляю я Павлика. — Що я — сплю, чи що? Ти сам он гляди, щоб не закуняв. Дивись пильніше, знаєш, саме час такий, півні співають, тільки шпигунам і лазити.

— Не турбуйся, — чванькувато відповідає Павлик і тихо посвистує носом.

Я знову дивлюся в море. Воно сріблиться під місяцем, котить дрібненькі хвилі і про щось шепоче тихо, задумливо. Навіть вогники зникли в морській далині—ні червоних, ні зелених. Тільки звідтіля, з далекого обрію, де море сходиться з небом, котиться щось важке, чорне, волохате. З тривогою вдивляюсь в ту таємничу лавину і раптом виявляю, що то котиться велетенський океанський вал, такий високий і грізний, що коли докотиться до берега, то затопить усю кручу, знесе все рибальське селище і, чого доброго, дістане до самого будинку відпочинку. Чи не підняти тривоги? Чи не попередити бабусю, маму, дідуся і всіх-всіх у селищі, щоб втікали?

Але вал той на очах поступово осідає, нижчає, стає зовсім низьким, ось-ось він удариться в берег, розіб'ється об каміння та гальку і осяде назад. Але звідкіля взявся цей дивовижний вал? Страшна думка в одну мить освітила мені мозок, і я аж схопився від подиву. Та це ж, мабуть, хтось навмисне покотив цей вал, щоб відвернути нашу увагу і під прикриттям його висадити шпигуна на берег. Я навіть не встиг повідомити про свій здогад Павлика, як раптом побачив, що із збуреного моря, з білих солоних хвиль показалась чиясь страшна голова в сталевому шоломі. Блиснуло на шоломі місячне світло, з довгої бороди чужинця задзюркотіла вода. Я зрозумів — то з моря з'явився сам дядько Чорномор. Я аж рота відкрив від подиву, хотів скрикнути, а голос застряв у моєму горлі.

Вслід за Чорномором, один за одним, почали з'являтись богатирі. На їхніх шоломах грало місячне світло, із золотавих кольчуг котились сріблясто-зелені краплини воли. Богатирі вишикувались у колону і завмерли по команді «струнко». Старий Чорномор, відплюнувшись, оглянув колону, витяг з важких піхов срібного широкого меча і подав команду. Богатирі, як один, зробили крок, потім другий. Вони прямували на кручу, просто на пас із Павликом, і я вжахнувся, побачивши, що земля під ними вирівнюється і ми лежимо вже не за камінням, а просто на стежці, по якій мають пройти ці незвичайні морські гості.

Тепер я збагнув, що то зовсім ніякі не казкові богатирі, а найзвичайнісінькі шпигуни, замасковані у старовинні шоломи та кольчуги. Я оглянувся, шукав очима, де мої камінці, а їх ніде не було. Не було біля мене й Павлика. Ненароком я помітив, що він сидів на кам'яній скелі, для чогось ховав за пазуху круглі каменюки. Дивився на мене і лукаво посміхався. Я зрозумів — Павлик мене зрадив… А шпигуни вже зовсім близько, вже земля стогне під їхніми ногами, ось уже один з них наступив мені ногою на груди, дихати стало важко, я не міг навіть поворухнутись, з жахом ждав своєї смерті.

Раптом почувся чийсь тоненький голос: «Ось де вони, голубчики. Сплять, мов кролики».

Лупнувши очима, я побачив синє-синє небо. На моїх грудях лежала Павликова голова, давила мене, не давала дихати. А над нами стояла Санка і докірливо хитала головою.

— Ех, соньки! Шпигунів вони висліджують! Ще обдурили мене. Цілу ніч тільки даремно над морем просиділа.

Вона ображено закопилила губи і пішла до селища.

Ми з Павликом, не підіймаючи один на одного очей, почухались трохи, оглянулись. Сонце ще не сходило, але було вже видно. Дідусева моторка вже чмихала біля самого «казана». Ми мовчки звелися на ноги, постояли якусь хвилину і подалися до моря. На світанку найкраще ловились бички. А вони були необхідні для нашої чайки.

ШПИГУН!

Море дрімало. Стояла така тиша, що навіть ледве відчутний плескіт майже непомітних морських хвиль об берег здавався гучним. Вода була чиста-чиста, все дно морське просвічувалось до найдрібнішого камінця, до найменшої піщинки. Зелені коси водоростей крутились, завивались, ніби їх хтось розчісував там та закручував у баранці. По морському дну незграбно повзали блідо-рожеві краби — велетенські, менші і зовсім маленькі. Коли добре придивитись, то можна було побачити табунці швидких _ рибок, які нишпорили серед водоростей, шукаючи поживи. На дні лежали ліниві бички, чорні, головаті, мабуть, дрімали на світанку.

З моря показалось сонце. Воно було червоне-червоне і таке велике, що аж не вірилося в те, що серед дня воно буде зовсім маленьким. По зеленій морській воді затріпотіли крильцями золоті метелики, полетіли від берега назустріч сонцю. Сонце виходило з води просто на очах: спочатку вогненний спалах, потім золотий пружок, а там, дивись, уже півкруга, а через хвильку і все воно, кругле, золоте, невимовно красиве, полум'яніло й іскрилося над морською гладдю.

На березі моря зібралися всі хлопці. Дехто вудив, дехто купався в ранковій прохолодній воді. Навіть Санка сиділа осторонь на сірій береговій гальці і час від часу вставляла слово у розмову.

Я побоювався, що Санка розкаже про те, як ми з Павликом заснули на посту, і тому був у поганому настрої. Я сердився і сам на себе — ну як це так трапилось, що я заснув? — сердився і на Павлика — теж мені герой! Казав — нізащо не засну, а заснув, як ховрашок. Сердився й на Сану — не сиділось їй на місці, по берегу швендяла, поки побачила нас сонних. Але Санка поки що не виказувала нас із Павликом. Вона переконувала:

Думаєте, шпигун такий дурний? Ого, я вже знаю, я читала. Вони дуже хитрі, оті шпигуни. Він одну ніч не вийде, другу не вийде, а коли ми перестанемо вартувати та вляжемося всі спати, тоді він і вилізе…

— Все одно його прикордонники вколошкають, — каже Павлик.

Ми всі замовкаємо. Я розумію — всім стає трохи незручно за те, що ми втручаємося не в свої справи. Хіба ж прикордонники самі не справляться з тим шпигуном без нашої допомоги?

Відгуки про книгу Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: