Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Чайка, видно, виголодалась, бо далеко не втікала, відразу далася в руки, а потім жадібно ковтала бички. Павлик підносив їх до дзьоба, а Санка плескала в долоні і репетувала від вдоволення.

— Дивіться, дивіться, як вона їсть! Ой, цікаво! А де ти її взяв, Даньку?

— Робінзон підбив, — пояснив суворо Павлик.

— Робінзон? — округлила здивовані очі Санка. — Та що ви мені морочите голову? Знову якась пригода?

Я пояснив Санці, що тут немає ніякої пригоди, що це звичайнісінька чайка, що немає тут ніяких шпигунів та пригод, а просто сидить вона в мене на горищі, немов у шпиталі, і лікує своє поранене крило.

— Але ж у неї крила зовсім неушкодженї?

— Авжеж неушкоджені! Коли стільки бичків переїла. Чайка, змахуючи довгими крилами, пройшлася по горищу, потім підійшла до казанка з водою. Санка дивилась на неї зачудовано і примовляла:

— Ох, яка ж вона красуня! Невже такі чайки літають над морем? Вона дуже схожа на гуску. Правда я^, Даньку, вона схожа на гуску? Ти глянь, які в неї лапи! А дзьоб який, а які красиві очі. Ну, точнісінька тобі гуска. Правда ж, Павлику?

— Вона так схожа на гуску, як коза на верблюда, — строго насупившись, сказав Павлик. — Теж мені вигадала — яка гуска, а яка чайка. Що ти, чайок над морем не бачила?

— Але ж вони дужо високо, а ця близько-близько…

Санка наблизилась до чайки, простягнула руку, почала кликати:

— Чаєчко, чаєчко! Йди до мене, дурненька, я тебе на руках поношу.

— Так вона й любить — на руках! — бурчав Павлик. — Що вона тобі — кицька, чи що?

Санка зітхнула:

— В мене була дуже хороша кицька. Вона завжди зі мною спала в ліжку. І десь зникла. Мов у воду впала.

Виглянувши в слухове віконце з горища, я побачив Коську з товаришами. Вони тягли поза городом ящик з котами. Ми й собі поспішили на той котячий концерт. По дорозі Павлик сказав загадково Санці:

— Знайшла за чим жалкувати. За кицькою. А може, у неї знаєш яке майбутнє?!

Коська з Славиком поставили ящик у кущах, там, де ми з Павликом вартували в час гри на «порушника» кордону. Побачивши, що з нами прийшла Сана, Коська спочатку розгубився, а потім розсердився:

— А тебе хто сюди просив? Що тобі тут треба? Йди до своїх дівчат. Подумаєш, взяла моду — де хлопці, туди й вона.

Я заступився за Санку. Яка різниця — хлопець вона чи дівчина? В школі ж ми вчимося разом, а чому якогось там котячого концерту не можна разом послухати?

— Ну, ти не дуже її захищай, — визвірився Коська. — Ти її не знаєш, а ми знаємо. Відразу побіжить мамі скаржитись…

— От і не побіжу, от і не побіжу, — відбивалась Санка.

— Не побіжиш! То за кицькою своєю заревеш, знаю я вас… тонкосльозих.

— От і не зареву. Я вже забула про кицьку.

— Забула… — невдоволено бурчав Коська.

І я тільки тепер здогадався, чому Коська такий жорстокий до своєї сусідки. Тож, напевне, і Оксанина кицька була в цьому ящику.

Сонце сховалось за обрієм. На заході золотилось небо. Море було таке барвінкове, ніби хто половину земного виднокругу загорнув у широченний сувій блакитного шовку. Було прохолодно і просторо-просторо.

На кручі одиноко сто*яв каштан, який в надвечір'ї здавався велетенським і зовсім не жовтим, а зеленим-зеленим.

— Ідуть! — шепнув хтось.

Біля каштана, там, звідкіля до моря ведуть дерев'яні сходи, показався Ів із Сімоною. Іва водило з боку на бік, його ледве встигала підтримувати розкудлана подруга,

— Приготуватись! — наказав Коська.

Ми підійшли ближче до ящика. Побачивши Косьчине господарство, Санка довго кліпала очима. З ящика висувались котячі хвостики, а дівчинка, видно, ніяк не могла здогадатись, що воно таке. Тільки краще придивившись, Санка ахнула:

— Кицьки!

— Та вже ж не собаки! — буркнув невдоволено Коська. Дівчинка з жалем дивилась на полонених, і її оченята поступово наливались і наливались сльозами.

— Мурка! — раптом вигукнула дівчинка. — Моя Мурка!

— Та де ти її там побачила? — занепокоївся Коська.

— А ось вона! Що я, не знаю своєї Мурки! Віддай мені її! Віддай! Зараз же.

— Ну, ось! — обурився Коська. — Я ж говорив! А ще казала — не заплачу, не заплачу, — перекривив він Санку. — І зовсім то не твоя Мурка, бачиш же — не впізнає тебе.

Санка завагалась.

А тим часом, наштовхуючись на перила, спотикаючись на сходах, мало не звалюючи з ніг Сімону, Ів прямував донизу. Вони пройшли вже більше половини сходів.

— Починай! — шепоче Славик. — Вже почують.

Коська з Славиком почали смикати кішок за хвости, а ті враз сердито занявчали, зчинили таку «музику», що Санка закрила руками вуха, тихо скрикнула і подалася геть від гурту. Ів якусь хвилину слухав ту музику, понуривши голову, потім враз, на наше загальне вдоволення, підхопив Сімоиу під руки і закрутив її в танці, задриґав ногами.

Сходи були зовсім вузькі, і танцюючі відразу звалилися в густий бур'ян та реп'яхи.

Ми тричі підряд прокричали «ура» й попадали зо сміху.

Косьчин «концерт» закінчився несподівано. В той час, коли ми качались зо сміху, раптово з'явилась моя бабуся. Першим помітив її Коська і безпорадно оглянувся навколо. Потім він відступив у кущі, а бабуся, взявшись для чогось у боки, обійшла навколо ящика. Похитала докірливо головою.