Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Ну, так і є! А я слухаю — коти ревуть! Чую — ніби й наш

Гладун рявкає. Аж так воно й є! Ну, чи ви бачили, до чого призводять неробство та дурість?

За бабусею з'явилась і Санка. Коська, виглянувши із-за кущів, посварився їй кулаком.

— І можеш не сваритись. Бабуся сама прийшла, я їй нічого не говорила.

Лаючи «лукавого Коську», бабуся ще раз обійшла ящик, а потім приступила до нього рішуче. Полетіли вбік дошки, засіріли в ящику згорблені котячі спини.

— Моя Мурка! Моя Мурка! — пищала від радості Санка. Бабуся швидко зруйнувала всю Косьчину споруду. За якусь хвилину кицьки виприснули з ящика, дременули хто куди. Навіть Санка не встигла впіймати своєї Мурки.

На землю вже впали сутінки. Мов привиди в вечірній млі, плигали і прокрадались в різні сторони налякані коти. За ними бігла Санка і ніжно кликала:

— Мурка! Мурка! Киця, киця — киць, киць!

Ми з Павликом сидимо в засаді. Навколо тиха ніч, тільки чути, як монотонно шепочуться морські хвилі, сичать і шурхотять дрібною галькою. Пахне землею і йодом, степовим полином і сіллю. Над головою яскраві, миготливі зорі. Вони такі чудові, що на них неможливо надивитись.

Над самим морем — сліпуча голубувата зірка. Вона іскриться блідо-зеленавим світлом, блимає, красується на все небо. Дідусь її зве Вечірньою зіркою, а татусь говорив, що то Венера. Марс — той червонуватий, яскравий, але як я не придивлявся, ніде його не знайшов. Мабуть, він сховався за обрієм.

Десь у степу, там, де комбайни поклали у довгі покоси золоту пшеницю, виспівують веселу пісню коники та час від часу долітає тужливий крик степової сови. Але нам зовсім не страшно.

Я дивлюся в небо, милуюсь його невимовною красою і думаю про те, як добре бути прикордонником. Коли виросту і мене покличуть у солдати — обов'язково попрошусь у прикордонники. І щоб обов'язково на море. Я дуже полюбив за цей час море. Воно навіть уночі схоже на безмежне небо. В морі, неначе в небі, світяться зірки — білі, зелені, червоні, в ньому підіймається з самого дна сліпучо-яскрава красуня Венера.

Я пригадав, що ми прийшли сюди не зірками милуватися, а порушника кордону висліджувати, і вже більше не звертав уваги на зірки. Я дивлюсь у морську далину, на берег, що сіріє внизу, вслухаюсь у тихий шепіт хвиль, намагаючись почути підозрілий шелест чи побачити скрадливу неясну тіль.

Я знаю цієї ночі багато хто не спить на нашому березі.

Десь поруч, сховавшись в ущелинах, за камінням сидять і Коська, і Славик, сидять всі наші хлопці. Згадую Санку і посміхаюсь. Вона таки не дочекається до дванадцяти годин, засне. От завтра посміємося з неї. Теж мені — дівчисько, а надумала затримувати порушників! Хай краще про них у книгах читає.

Вартують цієї ночі і всі рибалки. Це я знаю напевне, бо мій дідусь зник із дому, як тільки смеркло. Ну й хитрий же дідусь. Тільки я повернувся до хати — відразу: «Даньку, спати!» Мені ще хотілося з котом Гладуном погратися, а він мене в ліжко. Гладун, на бабусину радість, повернувся додому, ходив по хаті, терся об ноги, бо, видно, дуже скучив за бабусею, і все нявчав, їсти просив, скаржився. Бабуся ніяк не могла його нагодувати.

— Ото, бач, виголодався, бідний котисько. Мабуть, цілого кабана з'їв би. Тож уже натерпівся.

Дідусь не дав мені дослухати бабусиної мови, примусив лягати в ліжко. І сам ліг. Лежить, а чую — не спить, прислухається, чи я часом не заснув. Тоді я навмисне тихенько захропів, удав, що сплю непробудно. Дідусь тихцем покликав: «Спиш, Даньку?» Хотів був сказати, що сплю, та своєчасно опам'ятався, ще голосніше засвистів носом. А дід — шаміль-шаміль — встав з постелі, одягся та й вийшов навшпиньках з веранди. Я почекав трохи та й собі за штани.

Вийшов на подвір'я, бачу — дідусь попрямував до моря. Я на кручу, а Дідусь вже берегом іде, шамотить камінням. Чую, озвався хтось до нього. То дядько Семен, по голосу впізнав. Постояли, пошепотілись про щось, пішли до риббази. А я тоді бігцем на своє місце, туди, де ми оце й сидимо тепер з Павликом. Павлик прийшов раніше від мене, трусився весь чи то від переляку, чи то від холоду.

Ми залягли між двох велетенських каменюк, гарячих, як черінь, притулились один до одного, і Павлик швидко зігрівся, перестав тремтіти.

Час минав повільно, непомітно. Здавалось, що він і зовсім не минав. Навколо стояла напівпрозора темінь, небо синіло і світилось безліччю зірок, прямувало кудись у безвість білосніжним Чумацьким Шляхом, а море хлюпотіло, хвилювалось, заколисувало.

Павлик не міг лежати мовчки. Він тихо посвистував носом, думав щось своє і час від часу запитував:

— А шпигуни, вони обов'язково зі зброєю ходять?

Я нічого не міг відповісти на те певного. Розумів одне — краще було б, якби вони ходили без зброї. І тому я шипів Павликові на вухо:

— Тихше! Мовчи!

А сам думав: а що, коли на нас і справді вийде з моря шпигун та ще й з автоматом або кулеметом у руках? Що тоді робити?

Холодний дрож пронизував мої плечі. Я жалкував, що не вдягнув своєї куртки, а вийшов в одній сорочці. Намагався відігнати від себе надокучливу думку, а вона лізла в голову: а що, коли вийде з автоматом або хоч і з пістолетом? Справді-бо, не такий же він дурний, той порушник, коли йде, то вже йтиме зі зброєю. А коли він вийде ще й не один?

З степу подихало все холодніше і холодніше.

Помовчавши кілька хвилин, Павлик