Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

мовчав, а сам прислухався до горища. Павлик теж слухав, не моргаючи, стривожений і покірний. Згодом я вже здогадався, чому шпигун мовчав. Він, мабуть, вирішив, що я його не побачив, і не захотів себе виявляти. Ну, безперечно, так воно і є. А ось зараз, здається, почулось його сопіння. Це почув навіть Павлик і з острахом глянув на мене.

Тепер треба діяти, не можна гаяти жодної хвилини. Прихиливши Павликову голову, я притиснувся до його вуха губами, зашепотів:

— Там шпигун… З пістолетом. Біжи швидше до хлопців, скажи, хай мчать на заставу, до старшого лейтенанта.

Павлусь уже поривався бігти. Я його ще притримав:

— Та дідусеві скажи. Тільки тихо, без паніки.

Павлик кивнув головою, моргнув строгими очима, — не турбуйся, мовляв, усе зрозумів, усе зроблю, — і в одну мить вислизнув із новобудови.

Я не збирався нікуди втікати. Коли я вже викрив шпигуна, зроблю все, щоб його затримати. От тільки коли б мені татусів пістолет — я знав би, що робити. Я тихенько вибрався б на горище, спрямував би пістолет на того незнайомця в сітках — і руки вгору! Але в мене ніякої зброї не було, а ворог тримає «пістоля напоготові.

Оглянувшись, я почав діяти. В першу чергу я тихенько відхилив від отвору на горище драбину, потім опустив її на землю. Хай тепер посидить він у пастці, поки прибіжать прикордонники та схоплять тепленького. Коли вже я не можу його взяти сам, то зроблю все, щоб спіймали інші.

Потім я відшукав серед уламків каміння, цегли, старих дощок та різного сміття надійного дерев'яного кийка і взяв до рук. На всякий випадок. Хай тільки порушник сплигне додолу, я його відразу наверну києм по голові, оглушу і примушу здатись. Причаївшись біля стінки, я почав ждати. Час збігав повільно. Між іншим, я вам скажу — не проста річ ждати, що на тебе ось-ось зверху плигне ворог або, чого доброго, пульне із пістолета. Через вікно мені видно селище, через двері — море. На морі завмерли чорними цяточками десятки баркасів. То рибалки тягають з морського дна бичків та камбалу. В селищі спокійно, ніде жодної людини — сьогодні неділя, люди не поспішають виходити з домівок. А мені від того не легше. Мушу стояти на варті й тремтіти. Але все одно я не відступлю, не перелякаюсь. Хоч і тремчу весь, хоч і скимлить щось біля серця, але я не боюсь того, хто лежить на горищі. Я його все одно звідтіля не випущу.

3 горища почулось хропіння. В мене ще дужче закалатало серце. Але за хвилину я збагнув, що це на краще, коли порушник заснув. Хай собі спить, а тим часом надійдуть прикордонники, з'явиться дідусь. Я настільки осмілів, що навіть наблизився до вікна, глянув на дідусеве подвір'я і аж стріпнувся від радості, побачив дідуся, а з ним і всіх рибалок. Вони про щось радились, кожен тримав у руках палицю. Дідусь весь час поглядав на свою недобудовану хату і розпитував про щось Павлика. Потім вони рушили до мене. Йшли не купою, а розсипались у півколо, оточували хату з усіх боків. Згодом я помітив і Коську та наших хлоп'ят. Вони так само, тримаючи в руках каміння та палиці, скрадливо наближалися до мене.

Я прислухався до горища. Невідомий тихо похропував. Тоді я навшпиньках підійшов до дверей і почав подавати дідусеві знаки, щоб він швидше йшов.

Дідусь наближався до мене неквапливо, і це мене дуже турбувало. А що, коли прокинеться отой шпигун та побачить дідуся? Він одним пострілом може його вбити.

Дідусь був стурбований. Але я, глянувши на нього, побачив: дідусь мало вірить у те, що я викрив порушника. Тоді я зашепотів дідусеві:

— Він у старих сітках, із пістолетом. Спить, ось послухайте. Дідусь, тримаючи напоготові іржавого лома, прислухався.

Якийсь час на горищі було тихо, а тоді почулося сонне хропіння. Дід одразу якось здригнувся, занепокоєно закліпав очима. Видно, він вагався, не знав, що діяти.

Подумавши, дідусь подав мені знак — мовчи, Данько, — а сам тихенько підняв із землі драбину, тихо приставив її до отвору на горище. Взявши в праву руку важкого лома, дідусь почав обережно підійматися вгору. Я стояв унизу і весь горів од хвилювання. Мені дуже хотілося й собі податися за дідусем на горище, але дідусь подав знак стояти на місці.

Довго, дуже довго дідусь підіймався вгору чи, може, то мені тільки здалося, що довго. Нарешті він заглянув на горище і занімів на місці. Мабуть, і він теж побачив спрямований на себе пістолет. Дідусь, видно, вагався — спускатись униз чи лізти на горище. Потім він зважився і дуже тихо та повільно почав вилізати на горище.

Коли дідусь зник на горищі, я не витримав і в одну мить вибрався й собі на верх драбини. Коли я заглянув на горище, то в першу чергу побачив чайку. Вона стояла посеред горища біля казана і вичікувально дивилась на дідуся. Вона, мабуть, була дуже голодна.

В старих сітках спала людина. Скрадаючись навшпиньках, до неї підійшов дідусь. Придивлявся якусь хвилину, а потім заніс над головою лома і скрикнув голосно:

— Ні з місця!

Невідомий спросонку схлипнув, заборсався був у сітках, але дідусь в одну мить придушив його ногою. З рук невідомого випала чорна пляшка, і тільки тепер я здогадався, що саме цю пляшку я й прийняв за дуло пістолета.

На горище лізли люди. Першим з'явився дядько Семен. Він підбіг до шпигуна, схопив його за руку, потяг по горищу, виплутуючи з старих сіток. Показалась скуйовджена чуприна, блиснула морська тільняшка, і невідомий крикнув знайомим голосом:

— Шьо таке? Яка наволоч заважає спати?

То був Жорка-одесит. Дідусь сплюнув спересердя.

— Бач, де він, чортів парубок! Мотори — без охорони, а він спить п'яний на горищі.

Почувши дідусів голос, Жорка відразу прочумався. Він звівся на