Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— А може, ще її рано відпускати? — кажу я непевно.

— А чому рано? Думаєш, її Славик тоді дуже поранив? Так, забив трохи крило, а вона й опустилась додолу.

— А може, їй краще житиметься на горищі?

Павлик не хотів про те і слухати.

— А чому це краще? Хіба вона — в'язень? Вона на волю їй хоче, а ти її ніби в тюрмі тримаєш.

Коли ми підійшли до гурту, всі, і малі, й дорослі, кинулися розглядати морську чайку, ніби ніколи й не бачили цього, птаха.

— Диви, вона зовсім ручною стала, — заговорила бабуся. — Та чого ж і по приручитись. Уже ж вони її годували, уже ж напихали. Та самих бичків вона перемолотила пудів десять.

— Ну, випускай уже! — наказав Славка.

Мені не хотілося випускати чайки з рук. Я раптом відчув — випущу, а вже більше ніколи не спіймаю. І шкода було її, мов близької людини. І разом з тим хотілося переконатись — полетить чи не полетить?

— Ану відійдіть убік! — попросив я.

Убік! Убік! — зарепетували Павлик із Славиком.

Всі відійшли від кручі, стали в ряд, а я з чайкою опинився попереду.

Погладивши чайку по великій круглій голові, я зітхнув і випустив її на землю.

Чайка і не думала летіти. Вона, мов гуска, витягуючи шию, бігала по берегу, заглядала вниз, туди, де пузирилось море, змахувала крильми і не летіла.

— Не полетить! Не полетить! — заплескала в долоні Санка. Я торжествував. Не летить — і хай не летить! Зараз я її впіймаю і знову віднесу на горище. Радісно схвильований, я кинувся до своєї чайки. Вона відскочила вбік. Тоді за нею кинувся й Павлик. Чайка з переляку розставила крила, підбігла до кручі… і — на мій жах! — шугонула із кручі вниз. Мені здалося, що вона зараз розіб'ється об каміння.

Але чайка враз замахала якось невпевнено, навіть невміло крильми, ніби збиралась приземлитись біля самої води. Вона навіть застигла була на якусь мить на одному місці, мов роздумувала — сідати чи не сідати, — а потім енергійно змахнула крилами, піднялася вгору і повільно, якось неохоче потягла на море. Вона підіймалася все вище і вище, змахувала крильми твердо, звично, і я тепер зрозумів, що востаннє бачу свою чайку. Очі мимоволі чомусь засвербіли, і я, коли б тут не було так багато людей, розплакався б від жалю.

Описавши велике коло над морем, чайка почала повільно знижуватись, повернула до берега. В мене радісно стріпнулося серце — може, їй набридло літати, вона зважила, де їй краще жити, і зараз повернеться до берега, сама добровільно прийде в мої руки.

Але чайка не захотіла летіти до берега. Вона шугонула донизу і впала на морські хвилі,— мабуть, скучила за морськими хвилями, за безмежним морським простором.

Всі, хто стояв на морському березі, не зводили очей з птаха. А чайка, ніби розуміючи, що з неї милуються, що за неї радіють, весело купалась у морі, тріпотіла крилами, надолужувала за той час, що просиділа самотньо на нашому горищі.

Несподівано до гурту підійшов старший лейтенант Малимонов. Всі одразу забули і про чайку, і про все на світі. Річ у тому, що старший лейтенант держав у руках справжнісінький волейбольний м'яч і новеньку сітку. За ним ішов прикордонник із великим пакунком.

— Хто тут у вас за вожака? — запитав старший лейтенант. Ми мовчали. Я здогадувався, що старший лейтенант прийшов із таким наміром, щоб висповідати нас за те, що вмішуємось не в свої справи. Заговорила моя бабуся:

— Всі вони тут вожаки, всі добрі вигадники. А найбільше он отой, чубатий, внучок Бузаментишин — Коська.

Це вже бабуся за Коську взялася.

— Всіх котів виловив по селищу — мовляв, для супутника! І вигадає ж, сибірний хлопець, і придумає ж отаке… Вирвався мій бідний котисько та не своїм голосом кричить, не наїсться і ніяк, виголодався так, ніби в фашистському полоні побував…

Старший лейтенант, мабуть, добре знав бабусю, бо не став ждати, поки вона виговориться, і звернувся до нас:

— То ось що, хлоп'ята. Командування застави преміює вас за пильність волейбольним м'ячем і сіткою… ану, Костю, бери міцніше, — старший лейтенант передав Косьці подарунок, а потім узяв від солдата важкий пакунок, — а на додаток ще й бібліотечкою. Беріть, читайте, навчайтесь і будьте й надалі пильними і непримиримими до ворогів. Командування застави сподівається, що ви й надалі будете нашими хорошими друзями.

Хлопці кинулись до м'яча та сітки, а Санка відразу заволоділа бібліотечкою.

— Хлопці! Чуєте, хлопці! — галасувала вона. — Я буду бібліотекаркою! Я всім видаватиму книги.

Старший лейтенант стояв тепер збоку, посміхався. Мені стало незручно за товаришів. Вони навіть забули подякувати за подарунки.

— Спасибі вам! — сказав я, підійшовши до лейтенанта. — Але НІ ми… Ми не справжнього шпигуна викрили.

Старший лейтенант перестав посміхатись.

— Але коли б він був справжнім шпигуном, то не перейшов би нашого кордону.

Подумавши, я вирішив, що старший лейтенант сказав правду. І мені вже не було соромно за те, що ми замість шпигуна застукали на горищі Жорку-одесита. Тільки тепер я знову згадав про свою чайку. Це завдяки їй трапилась вся ця подія, це через неї ми одержали такі подарунки і подяку від прикордонників.

Я глянув на море. Там бушували високі гривасті хвилі, і мені вдалося, що все море покрите морськими чайками, які намагаються злетіти в небо і не мають сили відірватись од кипучої води.

Не відразу відшукав я свою чайку, яка вже встигла заплисти за Цей