Прерія - Джеймс Фенімор Купер

— Я не можу… я не повинна, — вела далі Еллен, поборовши свою хвилинну слабкість. — Така моя доля — жити серед цих людей, і я не маю права піти від них саме тепер. Мій дядько і так досить поганої думки про мене, а якщо я піду від них, то мене вважатимуть зрадницею. Він був по-своєму добрий до мене, наскільки це дозволяла його вдача, і я не можу потайки втекти від нього в таку хвилину…

— Вона така ж рідня волоцюзі Ішмаелові, як я — єпископ! — сказав Пол і голосно кашлянув, ніби прочищаючи горло. — Якщо старий робив добре діло, інколи даючи їй шматок оленини чи ложку мамалиги, то Еллен відробила, навчаючи його чортенят читати біблію та помагаючи Естер перешивати по моді всяке там ганчір'я. Скажіть мені, що в трутня є жало, і я вам швидше повірю, аніж коли мене запевнятимуть, ніби Еллен Уейд заборгувала комусь із Бушів!

— Річ не в тому, хто кому заборгував. Кому потрібна дівчина, в якої нема ні батька, ні матері, а найближчі родичі — вигнанці, що їм не місце серед чесних людей! Ні, ні, їдьте, добра пані, і хай небо благословить вас! Мені краще залишитись тут, у пустці, де ніхто не бачить моєї ганьби.

— Ну, старий трапере, — обурився Пол, — хіба тут зрозумієш, звідки вітер дме! Ти бачив дещо в житті і знаєш, що до чого; отож скажи, хіба це не природно, що рій покидає вулик, коли памолодок підріс? А коли вже діти йдуть від своїх батьків, то невже ж безрідній сироті…

— Тс-с! — урвав його трапер. — Гектор чимось незадоволений. Ану кажи, песику, прямо: що там таке?

Старий гончак підвівся і жадібно втягнув носом свіжий вітер, що, як і досі, гасав над прерією. Почувши слова господаря, собака загарчав і ощирився, ніби погрожуючи комусь рештками своїх зубів. Молодий пес, який відпочивав після ранкової гонитви, також почав принюхуватись, потім обидва собаки знов задрімали, ніби зробили все, що від них вимагалось.

Трапер схопив осла за вуздечку і закричав:

— Нема часу на розмови! Скватер із своїм виводком за милю чи дві од цього клятого місця.

Мідлтон зовсім забув про Еллен, думаючи лише про ту небезпеку, яка загрожувала його щойно знайденій дружині; немає потреби додавати, що доктор Баттіус теж не став чекати, поки йому ще раз нагадають, що треба втікати.

Йдучи тим шляхом, що його показував старий трапер, вони обігнули бескид і якомога швидше подалися в прерію, щоб загубитися в ній.

Тільки Пол Говер залишився на місці, похмуро спершись на свою рушницю. Минула хвилина, перш ніж його побачила Еллен: затуливши обличчя руками, вона хотіла сховати від себе свою гадану самотність.

— Чому ти не втік? — схлипуючи, запитала дівчина.

— Не звик я тікати.

— Мій дядько ось-ось буде тут! Тобі годі сподіватися від нього пощади.

— Як і від його племінниці, еге ж? Хай приходить, — що він мені вдіє? Ну, дасть по маківці, оце і все!

— Поле, Поле, якщо ти любиш мене, — тікай!

— Сам? Та якщо я це зроблю, то нехай мене грім…

— Тікай, коли тобі дороге життя!

— Життя мені не дорожче за тебе!

— Поле!

— Еллен!

Вона простягла до нього руки і знов заридала, ще дужче. Бортник міцно обняв її за стан. Через якусь хвилю, підбадьорюючи дівчину, він кинувся доганяти друзів.

РОЗДІЛ XVII

Ввійдіть до спальні — ваші очі згаснуть,

Побачивши нову Горгону. Більше

Я не скажу. Ідіть і подивіться.

Шекспір. Макбет

Невеличкий потічок, з якого скватерова сім'я брала воду і який напоював дерева й кущі, що росли біля підніжжя бескиду, брав свій початок неподалік від нього, в тополевому гайочку, переплетеному диким виноградом. Сюди й вів трапер супутників, бо лише тут можна було сховатися в таку скрутну хвилину. Нагадаємо, що передбачливість старого, яка, завдяки великому досвідові, під час раптової небезпеки перетворювалася майже на інстинкт, підказала йому вибрати саме цей напрямок, оскільки тепер між ним і загоном Ішмаела стояла гора. Під її прикриттям він вчасно досяг заростів; а Пол Говер і задихана Еллен приспіли під захист переплетених гілок саме в ту хвилину, коли Ішмаел, як ми вже сказали, виліз на вершину бескиду і, наче божевільний, прикипівши до місця, дивився то на розкидане начиння, то на дітей, які лежали зв'язані, із заткнутими ротами, під навісом з березової кори, куди їх поклав передбачливий бортник. З висоти, на якій стояв тепер скватер, кулею з рушниці з довгою цівкою можна було дістати втікачів, що, зробивши цю шкоду, сховалися в гущавині.

Трапер окинув усіх оком, наче перевіряв, чи, бува, ніхто не загубився, і заговорив перший, як людина, що на її розум і досвід покладались усі втікачі.

— Еге, природа є природа, нікуди від неї не дінешся! — сказав він і схвально усміхнувся, киваючи на радісного Пола. — Я так і думав, що ті, хто зустрічався так часто в дощ і погідливу годину, в зоряну ніч і в туманну, не розлучаться отак просто, не помирившись. Але не марнуймо часу на балачки, берімось за роботу! Незабаром Буш із своїм виводком кинуться винюхувати наші сліди, і коли вже вони натраплять на них, — а вони таки натраплять, — і забажають випробувати нашу хоробрість, то цю суперечку — не приведи господи! — вирішать тільки рушниці. Капітане, можете ви відвести нас до одного з ваших загонів? Бо скватерові синки-здоровані битимуться не на жарт, коли я хоч трохи тямлю у войовничих вдачах!

— Місце зустрічі за багато миль звідси, на берегах Платту.

— Кепсько… кепсько. Коли вже дійде до бійки, то краще, аби сили були рівні. Правду кажучи, не личить тому, хто стоїть на краю могили, думати про ворожнечу та битви; а все ж вислухайте думку сивого старого, що має якийсь досвід. А коли хтось із вас знайде кращий вихід, зробимо так і забудемо, що я казав. Цей гайок десь на милю тягнеться схилом — і не до поселень, а на захід.

— Годі, годі слів, — нетерпляче перепинив його Мідлтон, не дочекавшись, поки розсудливий трапер закінчить своє докладне і, може, трохи багатослівне пояснення. — Час надто дорогий — рушаймо!

Трапер показав жестом, що згоден, і повів Азінуса драглистою низиною. Невдовзі вони вибрались на твердий грунт з протилежного боку від Ішмаелового табору.

— Коли старий Ішмаел забачить оцей битий шлях, — вигукнув Пол, кинувши оком на широкий слід, що залишився після них у заростях, — йому не треба буде ніяких дороговказів! Але хай тільки поткнеться! Я знаю,