Прерія - Джеймс Фенімор Купер

— Свій харч, капітане, я не жую, а ковтаю, — відповів нетяга, схопивши монету з пожадливістю викінченого негідника. — Було б цих мексіканських кружалець двадцять, я продав би вам одну таємницю.

— Йди, йди собі, — мовив офіцер уже звичайним своїм владним тоном. — Йди, а то я накажу тебе заарештувати.

— Гаразд, я можу піти, — але коли я піду, капітане, то все, що знаю, заберу з собою; і тоді бути вам солом'яним удівцем, поки вашого віку.

— Про що ти, чоловіче? — вигукнув Мідлтон, рвучко повернувшись до обідранця, який уже повернувся йти геть, ледве тягнучи свої хворі ноги.

— А про те, що оце зараз куплю на ваш долар іспанської горілки, а тоді повернусь і продам вам свою таємницю за гроші, яких вистачить на ціле барильце.

— Якщо маєш щось сказати, то кажи негайно, — зажадав Мідлтон, насилу стримуючи нетерпіння, щоб не виказати своїх почуттів.

— Які то розмови, коли я сухий, — а коли в мене горлянка шерхла, я не спроможний красно говорити. То скільки ви дасте мені за те, що я можу розповісти? Сподіваюсь, ви мені запропонуєте щось пристойне, як джентльмен джентльмену.

— По справедливості, треба було б узяти тебе під варту. Про що ж це твоя хвалена таємниця?

— Про шлюб. Є дружина — і нема дружини; гарненьке личко, багата наречена, — чи зрозуміло вам тепер, про що йдеться, капітане?

— Коли тобі відомо що-небудь про мою дружину, то кажи відразу: за винагороду не бійся.

— Еге, капітане, на своєму віку я впорав не одне діло; бувало, мені платили готівкою, а бувало, що й годували обіцянками. А ними, скажу я вам, ситий не будеш.

— Кажи свою ціну.

— Двадцять, — ні, хай мені чорт, тридцять доларів, і ні цента менше!

Ось гроші. Але затям: якщо твої відомості нічого не варті, я знайду спосіб забрати в тебе гроші, ще й покараю тебе за нахабство.

Обідранець прискіпливо оглянув банкноти і, переконавшись, що гроші не фальшиві, поклав їх у кишеню.

— Мені подобаються ці північні кредитки, — спокійнісінько сказав він. — Вони, як і я, дорожать своїм добрим ім'ям. Не бійтесь, капітане, я людина честі, й розповім вам лише те, що знаю: ні слова більше, ані півслова менше.

— Тоді кажи, не зволікай, а то я передумаю і накажу забрати в тебе все, що я дав, — і срібло, і банкноти.

— А честь? Хіба вона не дорожча за життя? — вигукнув негідник, здійнявши руки, ніби жахнувся такої підступної погрози. — Так от, капітане, вам, безперечно, відомо, що джентльмени забезпечують собі прожиття по-різному: одні бережуть те, що мають, інші добувають де що можуть.

— Отже, ти злодій?

— Зневажаю це слово. Свого часу я полював на людей. Ви знаєте, що це значить? Це тлумачать по-різному. Дехто вважає, що оті кучеряві хлопці дуже нещасні, бо їм доводиться працювати на жарких плантаціях під палючим сонцем… і таке інше. Отож я, капітане, свого часу, співчуваючи чорношкірим, охоче допомагав їм хоч би для різноманітності змінити місце. Ви розумієте мене?

— Коротше кажучи, ти викрадач негрів?

— Був, шановний капітане, був; але саме зараз я трохи згорнув своє діло, як-от торговець тютюном полишає оптову торгівлю й відкриває крамничку. Колись і я був солдатом. Що найголовніше в нашому ремеслі, скажіть мені?

— Не знаю, — відповів Мідлтон, якому вже почала надокучати балаканина нетяги. — По-моєму, хоробрість.

— Е ні, — ноги! Ноги, щоб іти на бій і щоб утікати. Отож, як бачите, двоє моїх ремесел схожі. Але мої ноги стали слабкі, а без ніг викрадачеві людей годі сподіватися на зиск! Однак лишилося ще чимало хлопців з міцнішими ногами, ніж оце в мене.

— Її викрали! — закричав пойнятий жахом Мідлтон.

— Еге ж, і вивезли; це така сама правда, як те, що ви стоїте отут.

— Негіднику! Звідки ти знаєш?

— Заберіть руки… руки! Чи ви гадаєте, що моєму язикові краще робити своє діло, коли мене хапають за горлянку? Трохи терпцю, і вам усе стане відомо; але якщо ви спробуєте ще раз повестися зі мною так нечемно, я змушений буду просити захисту в закону.

— Кажи далі. Але коли хоч словечко збрешеш, я тут-таки розправлюся з тобою!

— Капітане, не такий ви дурень, щоб повірити на слово якомусь пройдисвіту, якщо в нього немає доказів, чи не так? Тож я вам викладу факти й свої міркування і піду собі випити за вашу щедрість, а ви думайте. Знав я такого собі чоловічка на ймення Ебірам Уайт[44] — певне, плутяга взяв собі це прізвище, щоб показати свою ненависть до чорношкірих! Цей добродій, як мені достеменно відомо, не перший рік перевозить крадених негрів з одних штатів до інших. Мав я колись із ним справу, знаю, — ох і брехливий же пес! В ньому не більше честі, аніж у моєму шлункові — м'яса. Так от, я бачив його тут, у цьому місті, і саме в день вашого весілля. Він був із своїм шуряком, удаючи з себе переселенця, що шукає нових земель. Товариство хоч куди, годиться для будь-якого діла — в шуряка семеро синів, і кожний зростом не нижчий за нашого сержанта разом із шапкою на голові. Отож, почувши про те, що зникла ваша дружина, я відразу зметикував: вона потрапила до лап Ебірама.

— Ти… ти певен? Які в тебе підстави так думати?

— Найпевніші підстави: я знаю Ебірама Уайта. То, може, додасте ще трохи, щоб горло не шерхло?

— Забирайся звідси, ти й так п'яний, верзеш казна-що. Забирайся і дивись, щоб тебе не заскочив патруль!

— Досвід — добрий провідник! — крикнув нетяга вслід Мідлтонові, а потім, самовдоволено посміюючись, радісно попрямував до крамниці маркітанта.

Сто разів протягом тієї ночі Мідлтонові здавалося, що слова шахрая заслуговують на увагу, і стільки ж разів він відганяв цю думку як щось дике й химерне, не варте й згадки. Він перебув тривожну, майже безсонну ніч, а рано-вранці його збудив ординарець, повідомивши, що на плацу, неподалік Мідлтонового помешкання, знайдено мертву людину. Похапцем одягнувшись, Мідлтон пішов туди й побачив того самого чоловіка, що з ним розмовляв напередодні, — він так і лежав у позі, в якій його знайшли.

Нещасний обідранець став жертвою своєї згубної пристрасті. Про це переконливо свідчили його вирячені очі, опухле обличчя та нестерпний сморід перегару, яким ще й тепер тхнуло від трупа. Наказавши прибрати тіло, Мідлтон гидливо відвернувся, коли це його увагу привернуло положення правої руки мерця. Придивившись, він виявив, що вказівний палець упирається в пісок, на якому ледь можна було розібрати незакінчений напис: «Капітане, це